Шістдесятник Василь Симоненко помер, не доживши до 29 років. Літературні критики називали його “поетом без каменю за душею”, а есеїст Євген Сверстюк зазначив, що біографію Симоненка варто вивчати як частину історії України. Попри коротке життя, він створив численні шедеврів, що стали класикою української літератури.
Я закоханий палко, без міри…
Я закоханий палко, без міри
У небачену вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.
Ти дала мені радісну вдачу,
Кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.
Кожну хвилю у кожну днину
Гріє душу твоє ім’я,
Ненаглядна, горда, єдина,
Україно моя.
Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок…
Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,
Є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий зажинок
Судилося почать на ниві нерясній?
Чи викинути серп і йти байдикувати,
Чи долю проклясти за лютий недорід
І до сусід пристать наймитувати
За пару постолів і шкварку на обід?
Коли б я міг забуть убоге рідне поле,
За шмат ції землі мені б усе дали…
До того ж і стерня ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.
Та мушу я іти на рідне поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.
Бо нива це — моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде…
Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної…
Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,
Із ранкових туманів, з небесних октав,
Коли думи збігалися з мли бездоріжної
І незвіданий смуток за душу смоктав.
Я від тебе жадав незвичайного й дивного,
Щоб з’явилася маревом, видивом, сном,
Щоби я знемагав од дихання нерівного,
Од заклятої радості під вікном.
І не міг я спекатися словесної пишності,
Одсахнутись ураз од кокетливих мрій —
Волочив я тебе в ореолі безгрішності
Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.
Припливла ти до мене з прибоєм уяви,
Несподівано встала над смутком чекань —
Розцяцькований мрій павіани і пави
Повтікали лякливо під купол світань.
Розгубили вони свої зваби і почесті,
І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,
Що красою життя — материнством — стає.
Моя мова
Все в тобі з’єдналося, злилося —
Як і поміститися в одній! —
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі — великого народу
Ніжна і замріяна душа.
У вагоні
Ти сидиш навпроти, кучерява,
І з-під вій на мене — блись та блись.
У твоєму погляді лукавім
Хитрість і захоплення сплелись.
Та весела посмішка дівоча
Будить в серці не любов, не спів.
Ні, твого кохання я не хочу,
Як ніколи фальші не хотів.
Я для тебе іграшка, забава,
Але ж то всього лише на мить.
Я ж не хочу, я не маю права
На дрібниці серце розпилить.
Бо крізь очі видно порожнечу,
Легковажність у душі твоїй,
Та й сказати мушу я, до речі,
Що поклявсь у вірності другій.
Тій дівчині, що тобі не пара,
В неї очі ніжні та ясні,
А у тебе нині пашать жаром —
Тільки кригу видно в тім огні.
Я ж себе не дам тобі в забаву
Ні тепер, ні завтра, ні колись…
Не дивись на мене так лукаво,
Не дивися, чуєш, не дивись.
Не бажаю я нічого, хочу тільки одного.
Не бажаю я нічого, хочу тільки одного:
Стуку серця дорогого біля серденька мого.
Хaй мeнe, нeмoв пилинy, нoсить дoля пo зeмлi,
Подаруй мені хвилину — і забудуться жалі.
І минуле зло розтане, ніби привиди сумні,
І лице твоє кохане буде сяяти мені.
Вона прийшла
Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вoнa прийшлa, зaквiтчaнa i милa,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
Не докорю ніколи і нікому…
Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.
Моє життя — розтрощене корито,
І світ для мене — каторга і кліть…
Та краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.
Скільки юнацької цнотливості, тривожного чекання, трепетного жадання любові висловлено в його віршах! Його душа відкрита назустріч коханню: воно палить і збуджує мозок, воно кличе скоріше побачити кохану. Жіночність залишається нерозгаданою таємницею для поета, вона манить і чарує…
