Пам’ятаю свій перший день в університеті в Берліні. Стою в коридорі величезного кампусу, в руках розклад, який нічого мені не говорить, навколо галас німецькою мовою, і раптом приходить усвідомлення – я тут абсолютно одна. Не мама підкаже куди йти, не можна подзвонити подрузі з паралельної групи. Це той момент, коли мрія про європейську освіту стикається з реальністю самостійного життя в чужій країні.
Навчання в Європі для українців – це не тільки лекції у старовинних аудиторіях та фотографії на фоні визначних пам’яток. Це щоденна боротьба з собою, подолання дрібних і великих викликів, про які ніхто не попереджає на інформаційних семінарах. Експерти dyvys.org готують до вступу відмінно, але ніхто не може повністю підготувати до емоційних гойдалок першого року. Хочу чесно розповісти про те, з чим стикнувся особисто.
Перший місяць: коли все не так як уявлялося
Найскладніше виявилося не навчання, а побутові речі. Відкрити банківський рахунок зайняло три тижні та п’ять візитів до банку з різними документами. Зареєструватися за місцем проживання – черга на три години та купа паперів німецькою. Купити сім-карту без банківського рахунку неможливо, а рахунок без адреси не відкриють. Замкнене коло.
Перші покупки в супермаркеті перетворилися на квест. Звичні продукти називаються інакше, упаковки виглядають по-іншому, касирка щось швидко питає німецькою, а за спиною черга нетерпляче зітхає. Відчуваєш себе безпорадною дитиною, хоча вдома була цілком самостійною людиною.
Навіть таке просте як викинути сміття стало проблемою. П’ять різних баків, строгі правила сортування, штрафи за помилки. Перший тиждень я просто боялася виходити з пакетами сміття, перечитувала інструкції по десять разів. Зараз сміюся з цього, але тоді це було справжнім стресом.
Академічні сюрпризи: коли очікування не збігаються з реальністю
Українська школа не готує до європейської системи освіти. Зовсім. Викладач каже “прочитайте до наступного разу” і дає список з двадцяти статей. Не конспект, не підручник – статті наукові, англійською, кожна сторінок на тридцять. І очікується, що ти не просто прочитаєш, а прийдеш з думками, запитаннями, критичним аналізом.
Перший семінар став шоком. Викладач задає питання, всі активно дискутують, сперечаються з професором, один одному перебивають. А я сиджу мовчки, бо в Україні звикла, що викладач говорить – студенти слухають. Тут мовчання сприймається як незацікавленість або непідготовленість.
Групові проєкти – окрема пісня. Німецькі студенти звикли працювати з максимальною ефективністю. Перша зустріч – створюють спільний документ, розподіляють задачі, встановлюють дедлайни. Все чітко, структуровано, без зайвих балачок. Я спочатку губилася в цій організованості, звикла до більш хаотичного підходу.
Соціальне життя: дружба по-європейськи
Найболючіше відкриття – наскільки складно завести справжніх друзів. Всі привітні, усміхнені, з радістю випадуть з тобою кави після пари. Але це поверхнева приязність, а не справжня близькість. Європейці вміють тримати дистанцію, в них є своє сформоване коло спілкування, і туди не так легко потрапити.
Перші три місяці я кожен вечір проводила наодинці в кімнаті. Дивилася як інші студенти групками йдуть кудись після лекцій, і відчувала себе самотньою. Здавалося, що всі навколо вже давно знайомі, а я назавжди залишуся на узбіччі.
Порятунком стала українська студентська спільнота. Випадково зустріла дівчину зі Львова в бібліотеці, вона додала мене до чату українців. Виявилося, нас у місті близько п’ятдесяти. Ці люди стали моєю родиною тут – розуміють без слів, підтримують, разом святкують українські свята.
Фінансова реальність: коли гроші закінчуються швидше
Бюджет, який здавався достатнім на папері, в реальності тане з космічною швидкістю. Перший місяць витратила майже вдвічі більше запланованого. Депозит за квартиру, меблі (бо здавалася порожня), посуд, постільна білизна, зимовий одяг – все це з’їло заощадження.
Навчилася економити жорстко. Студентська їдальня замість кафе, велосипед замість транспорту, ринки замість супермаркетів. Відмовилася від звички купувати каву на винос – п’ять євро щодня перетворюються на сто п’ятдесят на місяць. Термос з домашньою кавою став моїм постійним супутником.
Підробіток знайти виявилося складніше, ніж здавалося. Без досконалої німецької варіанти обмежені. Згодом знайшла роботу в бібліотеці університету – тиха, спокійна, можна навіть вчитися між завданнями. Платять небагато, але регулярно, і це вже перемога.
Моменти, коли хотілося здатися
Були дні, коли серйозно думала про повернення додому. Особливо важко було в листопаді – темно, холодно, дощ не припиняється, академічний тиск наростає, здається що нічого не встигаєш. Дзвонила мамі в сльозах, казала що не впораюся.
Найгірше – відчуття, що ти не на своєму місці. Що всі навколо розумніші, талановитіші, впевненіші. Що твоя англійська недостатньо хороша, твої ідеї недостатньо цікаві, ти взагалі тут випадково опинилася. Синдром самозванця в повній красі.
Допомогло усвідомлення, що всі міжнародні студенти через це проходять. Познайомилася з дівчиною з Індії – вона зізналася, що теж періодично плаче в душі. Ми почали підтримувати одна одну, ділитися досвідом. Виявилося, навіть ті, хто здаються суперуспішними, насправді теж борються з сумнівами.
Що змінилося через рік
Зараз, рік по тому, дивлюся на ту розгублену дівчину в коридорі і не впізнаю себе. Тепер я знаю всі автобусні маршрути напам’ять, можу підтримати базову розмову німецькою, маю кілька близьких друзів з різних країн. Академічне письмо далося не одразу, але тепер пишу есе впевненіше за багатьох однокурсників.
Найголовніше – я навчилася не боятися просити про допомогу та не соромитися незнання. Це нормально – не розуміти всього одразу. Європейці насправді дуже терплячі до іноземців, які щиро намагаються. Головне – намагатися, а не робити вигляд, що все зрозуміло.
Перший рік навчання в Європі – це американські гірки емоцій. Були моменти відчаю, були моменти тріумфу. Але якби мені запропонували повернутися в минуле і відмовитися від цього досвіду – ні за що. Ці труднощі зробили мене сильнішою версією себе. І це тільки початок.
