Поетеса, автор прозових та драматичних творів, перекладач, науковець, фольклорист і етнограф, публіцист, видавець, активна громадська діячка — це все вона, Олена Пчілка. А ще — вродлива жінка, ніжна й мудра матір, яка виховала геніальну Лесю Українку, виплекала її талант. Народилася в м. Гадяч, Полтавщина. Була активною учасницею українського національного відродження, членкинею літературних і громадських організацій.
Олена Пчілка писала поезії, прозу, драматичні твори, збирала фольклор, популяризувала українську мову. Вона заснувала і редагувала журнал “Рідний край”. Померла в Києві, залишивши значний внесок у розвиток української культури.
Дитячі вірші
КІТ – ВОРКІТ
Ой кіт-воркіт
Да на віконечко скік,
А з віконця в хижку,
Піймав котик мишку,
Кинув у колиску.
Мишка буде грати,
Котик воркотати;
Дитя буде спати
І щастячко мати!
ГАРБУЗОВА РОДИНА
Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?
Обізвалась жовта диня,
Гарбузова господиня:
Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!
Обізвались огірочки,
Гарбузові сини й дочки:
– Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!
Обізвалася квасоля,
А за нею й бараболя:
– Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!
Обізвались буряки,
Гарбузові свояки:
– Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!
Обізвався старий біб:
– Я іздержав увесь рід!
Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!
– Ой ти, гарбуз, ти перістий,
Із чим тебе будем їсти?
– Миску пшона, трошки сала, –
От до мене вся приправа!
КОТИК
Ну й розумний же наш котик!
Де такий і взявся,
Чи у школі де навчався,
Чи такий вже вдався?
Казку хоч яку вам скаже,
Про жар-птицю, змія,
Пісню всяку заспіва вам,—
Чиста чудасія!
Всякі загадки він знає —
І арифметичні,
Коли хочете, розкаже
Дроби десятичні!
Звідки ж котик теє знає?
Він книжки читає:
І читає, й розбирає
Та на ус мотає.
Морквяний вовк
Їхав вояк морквяний,
Коник буряковий,
Кожушина оріхова,
Жупан лопуховий,
Сіделечко капустяне,
Стремена з берези,
А напився лепетухи,
То був нетверезий.
Пістолети з качана,
Кулі з бараболі,
А шабелька з пастернаку,
А піхва з квасолі,
Їде, їде вояченько,
Під ним коник скаче,
Надибали його свині:
— Злізай-но, вояче.—
Він вихватив пістолета,
Став свиней стріляти,—
Свині кулі похватали,
Нічим воювати!
Він вихватив шабельку —
Став свиней рубати,
Свині шаблю погризли –
Нічим воювати!
Їдуть люди, їдуть люди,
Їдуть край дороги.
З’їли свині вояченька.
Лежать самі ноги.
Зайчатко й хлоп’ятко
Зайчик сірий плиг та скок
З поля чистого в лісок.
Через пень, рівчак, колоду;
Ненароком якось в воду,
Спотикнувшись, зайчик — бух!
Де не взявся тут пастух:
Невеличке те хлоп’ятко
Пасло в лісі десь ягнятко.
Отже, скинувши торбинку
Та полатану свитинку,
Хлопчик кинувся в озерце.
А в зайчатка з жаху серце,
Як та пташка, в грудях б’ється!
Та хлоп’я собі сміється:
— А, попався, небораку!
Ще не вмер ти з переляку? —
Бідні сіренькі зайчата!
Небезпечно їм гуляти!
Хто що хоче з ними робить:
Б’є з рушниці, псами гонить,
А до того ще й глузує,
Бо ніхто не зна, не чує,
Як ті зайчики вмирають,
Скільки мук вони приймають!..
Ухопив зайча за вуха,
Хлопчик потім скільки духу
З ним на берег випливає,
Де зайча подіть шукає.
Бідний зайчик, як билина,
Весь тремтить — лиха година,
Як на світ він народився,
Краще б був він утопився!
Тут замислилось хлоп’ятко:
“Що, як був би я — зайчатко?
Чи то й я б так всіх лякався,
Доки в руки не попався?
Та й з мене б так глузували?
Вбили б, шкурку теж зідрали?..
Як тужила б моя мати!”
У хлоп’яти оченята
Заблищали, мов росою,
Несподівано — сльозою.
— Ну, мій зайчику, на волю!
В ліс біжи по чистім полю!
Плигай знов собі та грайся,
Од людей гаразд ховайся! —
Крикнув хлопчик, а зайчина
Плигнув з рук, як хуртовина,
Що не зміг би й пес догнати —
До своєї біг він хати.
Вірші про зиму
СНІГОВА БАБА
— Ну-те, хто з вас там бистріший?
То ідіть в садок скоріше!
Купи снігу там лежать! —
Хлопці поклик підхопили,
Бабу з снігу враз зліпили,
Очі з вугілля всадили,
Рот із буряка зробили,
От так “баба”! Молодці!
Ну, дивуйтесь, горобці!
ЗИМОВИЙ ВЕЧІР
Там, на килимку, хлоп’ятко
Біля груби задрімало,
Гарне сиве котенятко
Край його мурчить помало.
Добре хлопчикові, гоже,
Котик казку каже й гріє,
А надворі — милий боже!
Що надворі там ся діє!
Ох, яка лиха година:
Вітер виє, завиває,
Розходилась хуртовина,
Снігом вікна укриває.
— Пізній час, моє дитятко,
Треба забавки складати:
Поцілуймось, голуб’ятко,
Час вже спатоньки лягати.
Хлопчик встав, а котик Мурка
Глянув — знов собі муркає;
Байдуже, що вітер гурка,
Мало крівлю не зриває.
Не клопочеться й хлопчина:
Най там вітер завиває,
Най там грає хуртовина,
Снігом вікна укриває.
Діброва смутная вже листячко ронила
Діброва смутная вже листячко ронила,
Додому у журбі клонилася чолом;
Зима, скрадаючись, повіяла крилом
І снігом — біллю білою — її покрила.
Дібровонька тоді, шумлячи, зголосила:
“О зимо! Не лякай безрадісним кінцем!
Не покривай мене холодним тим вінцем,
Нехай моя лишає ще краса і сила!
Най гордим поглядом іще я подивлюсь,
Нехай у світлі багряниця ще палає,
Най світлом сонячним востаннє я нап’юсь
І пташка хоть одна ще заспіває!”
І перший сніг на вітті розтопивсь,
Неначе слізьми гіркими поливсь…
Сон
Приснився сон малій Марусі,
Що вже у білому кожусі
Прийшла сама
Бабусенька зима —
І рукавами в полі має,
Замети сипле-насипає.
Садки у інеї стоять,
Доріжкою санки риплять…
Маруся з братиком у хаті,
Тепер на волю не багаті,
Лиш ту собі потіху мають,
Що дивні квіти розглядають —
Ті квіти білі на шибках,
Мов у якихось дивних снах,
Химерне листя розстилають.
І тільки всього… Сумно з хати
Марусі в вікна виглядати.
Сніговий дід
Гляньте! Що за чудасія!
Штука це уже німецька:
Онде з снігу прекумедна
Постать зроблена мистецька:
Се не “баба” — дід носатий;
Капелюх на ньому панський,
У руках держить брязкала
І в жупан убраний хватський.
Все то так дітки моторні
Впоряжають, видумляють:
Он біжать уже на лижвах,
Привітання посилають:
“Будь здоровий, білий діду,
Та постій ще нам довгенько!
Поки з неба весняного
Сонце гляне веселенько!”
Вірші про україну
Краю Рідний
Краю рідний! Серце рветься,
Спогадавши твої жалі, —
Що показують правдиві
Часу давнього скрижалі!
“Часу давнього…” А нині?
Чи минули дні тяжкії?..
Серце рветься і трепече
Від одчаю — і надії!..
Гай-гай, мій гаю красний
Гай-гай, мій гаю красний! Що з тобою?
Замість краси — повитий ти журбою!
Вже навіть сльози-листоньки не рониш,
Журбу свою вже нишком ти хорониш,—
Безлистий,
Порожній, млистий…
Недавно ще, як де-де прокидався
Пожовклий лист, тоді мені здавався
Твій дуб потужний — мов козак, буває,
Що сивіти де-не-де починає,
Ще дужий,
На те байдужий.
“Дарма! — шептав він.— Жовтий лист не вадить,
Моя краса здолає ще принадить!
Вродлива липа горнеться до мене,
Як перше, простягла гілля зелене,
Пишаюсь,
Я ще втішаюсь!..”
Тепер ніхто не горнеться до тебе,
Мій буде, смутно всяк гада про себе…
І вітер хижий рад тебе гойдати,
Безлисте верховіття хилитати
Похиле,
Немов безсиле…
Та що се? Поміж хмар навислих, темних
Пробились хвилі променів надземних,
Заграло сонце геть по видноколі,
Повеселіло все у гаю й наоколі.
Се — чари!
Дивні примари!
Лука сміється в кольорах злотистих,
Одбилось небо в річці, в хвилях чистих,
Ген заяснів і бір далекий на обрію
І знов згадав свою довічну мрію —
Красити,
Все зеленити!
Вітай же, гаю й дубе мій могутній!
Час молодощів — завжди незабутній!
Ти сліз не рониш, ні, жалем пройнятих,
Мовчиш у гордощах своїх затятих,
Не гнешся,
З жалю — смієшся!
Вірші для дорослих
Минула молодість
Минула молодість!.. Мов пісня прошуміла!.,
У думах смутно я схиляюся чолом —
Я чую смерть: неначе віє вже крилом
І заглядає в очі її постать біла.
Це ти, нірвано вічная, сумна, немила?..
Безсилий чую жах перед твоїм лицем.
Пожди! Не поспішай з смертельним тим вінцем,
Нехай моя додолу ще не пада сила!
Нехай на любу Україну надивлюсь,—
Мій погляд променем святим палає;
Нехай з братами ще я словом поділюсь,
Хай пісня тая ще по світу погуляє.
Нірвана десь туманом повилась…
І з мого серця пісня знову полилась.
ЗМІНИЛОСЯ ВСЕ…
…Вже ж у любому куточку
Змінилося все!..
Он кучері з верби рясні
Вітерець несе
По узгір’ю на змокрілий
Холодний пісок;
Зажурився, засмутився
Унизу й ставок:
Похмурую, невеселу
Думоньку гада,
І здіймається під вітром
Темная вода;
Хитаються очерети,
Лози самотні
Ронять в воду, наче сльози,
Листочки дрібні…
Осіннє листя
Останнє змарнілеє листя
Злітає так тихо, поволі
І стелеться шаром безсилим
На мертвому, зимному долі.
Се ви, мої мрії колишні?
Се ви, мої красні надії?
Оті, що цвіли так розкішно?
Се ви, мої сни золотії?
Порушить нога сухе листя —
І смутно воно обізветься;
А давнії сни коли збудиш,
То серце сльозами заллється…
Не руште ж сухого ви листя,—
Нехай умирає поволі,
Не руште красу помарнілу
На мертвому, зимному долі…
Остання квітка
Останній усміх змерлої природи
— Маленька квіточка гвоздичка процвіла
І з листя в’ялого голівку підвела,
Немов соромлячись своєї вроди.
Малесенька! Навіщо процвітаєш?
Навколо все у кольорах жалібних.
Гарячих поцілунків не зазнаєш
Коханця-сонця на устах жадібних.
Змарніло все… Коли ж мандрівець дужий
На тебе кине погляд свій байдужий,
То тільки жаль в душі його проснеться…
Нащо — коли краси доба минула —
Та іскорка життя й краси свінула!
То смерть зловісним усміхом сміється…
Не ховайся місяченьку
Виплив місяць із-за хмари та й став серед неба,
Мов людей спитати хоче, чого кому треба.
Під вікнами хуртовина виє та голосить,
До хатини убогої стежечки заносить.
Засмутився срібнорогий, в хмароньку сховався,
Наче лиха, що побачив, він і сам злякався.
А зіронька в чистім небі місяця спиняє:
Не ховайся, місяченьку, хай світло осяє
Те життя, гіркую долю, занесені хати,
Бо не можна у темряві порадоньку дати!
Вірші про кохання
Золото
Колись кохались ми обоє;
Все любе літечко нас двоє
Жили на хуторі глухім.
Пишало жито і пшениця,
Буяла всякая пашниця,
Привіллям надила своїм.
По ниві йшли ми, серцем чисті;
Він колоски зривав злотисті
А я віночок з них плела.
“Нащо нам золото? – він мовив.-
Ось бог нам злото приготовив,
Щоб ти у рученьки взяла!”
Минули роки; знов ми двоє
По хуторі своїм обоє
Ходили в парі самотній.
Пишало жито, вся пашниця;
Під вітром стиглая пшениця
Клонилась в хвилі золотій.
За ним помалу я ступала,
Раз по раз руку простягала –
Нарвать злотистих колосків.
Чималий став уже снопочок,
На стіну б гарний був віночок,
Та руку він мою одвів.
Лунав його суворий голос:
“Нащо збавляти добрий колос!
Се злото справжнє бог нам дав.
Купці ж дадуть за його гроші,
Прибутки будуть нам хороші!”
Снопочок з рук моїх упав…
Ноктюрно
Коли я у гаю
Собі походжаю
При тихій вечірній годині,
Не знаю, чи вітер травицю торкає,
Чи постать кохана край мене ступає
У тій самотині,—
Не знаю, не знаю…
Коли я у гаю
Собі походжаю
При тихій вечірній годині,
Не знаю, чи зорі у гай заглядають,
Чи любії очі мені твої сяють
У тій самотині,—
Не знаю, не знаю!
Коли я у гаю
Собі походжаю
При тихій вечірній годині,
Не знаю, чи то солов’я щебетання,
Чи голосу милого твого лунання
У тій самотині,—
Не знаю, не знаю!..
Коли я у гаю
При тихій вечірній годині
Минуле згадаю
І сльози поллються гіркії,
Ридання зорвуться тяжкії,
То добре я знаю,
Що плачу то я — в самотині!
Найвідоміші вірші Олени Пчілки
САМА З СОБОЮ…
Донечку матінка заміж оддала.
Доня, прощаючись, в мами питала;
— Мамо, голубонько, в гості до мене
Будете ви та коли пак напевне?
Буду, дитинонько! Ти ж моя утко!
Тільки не можу сказати, як хутко.
В гості тоді я до тебе прибуду,
Та як отую новину здобуду,
Що говорити сама із собою
Станеш ти в хаті. Тоді я з тобою
Хутко побачусь — приїду у гості;
Вже потурбую старі свої кості!
— Мамо, лебідонько! Господь із вами!
Що ж за причинонька б сталась над нами
В нашій хатині?.. Хіба б заболіла.
Чи пак зовсім би я збожеволіла,
Стала б якоюсь неначе дурною,—
Щоб говорила сама я з собою!
— Вже ж там побачиш сама, чи дурніша
Чи, може, станеш якась розумніша.
Тільки ж мене к собі жди того года.
Лиш як настане отая пригода!
Дивом-дивується смутная доня,
Що за чудная їй сужена доля?
Отже прийшла так весна і другая,
Має дитину дочка молодая.
Ранком же якось дитя сповиває —
Так-то до нього гуде-промовляє!
Дивиться тільки на неї дитятко,
Те нерозумне мале немовлятко;
Та молодиця на розум багата:
Знай розмовля — розлягається хата!..
Гульк! Аж матуся стоїть коло печі,
Доню свою так торкає за плечі:
— Що, моя доню, збулася надія?
Отже, казала тобі, що тоді я
В хаті веселій побачусь з тобою,
Як заговориш сама ти з собою!..
НАЙКРАЩІ ДІТИ
В полі совонька літає,
Навдокола поглядає:
Що там видно наоколі,
В небесах та в чистім полі?
Ох! Орел отам ширяє,
Понад гаєм все кружляє…
“Орле сизий! — заволала,
В його совонька спитала.—
Що літаєш ти, кружляєш,
Що у гаю ти шукаєш?”
“Я хотів би роздивитись,
Молодими поживитись
Пташенятами якими!”
“Орле!.. Зглянься над моїми
Совенятами малими,
Що зостались там у гаю!
Не займай ти їх, благаю!”
Мова совоньки та мила
Хиже серце зворушила.
“Хай же буде так, як кажеш!
Мовить беркут.— Тільки вкажеш
Ти мені, які там діти
Єсть у тебе, щоб глядіти,
Обминуть їх”. “Ох, мій боже! —
То ж тобі сказати може
Мати-совонька, звичайно,
Ту признаку.— От нехай-но,
Як між пташечок дрібніших
Ти побачиш найгарніших,
Щонайкращих, то ж напевне
Мої дітки!” Слово ревне
Вчув орел. І, пам’ятавши
Ту признаку, він, шукавши
Здобич там, у ряснім гаю,
У зеленому розмаю,
Обминав пташок хороших,
Щонайкращих діток гожих.
І поїв він — щонайгірші,
Там були, найпоганіші.
Отже, доленька нещасна!
Помилилась думка красна
Теї совоньки-матусі!
Плаче, бідна, в горі, в тузі:
Бо якраз оті послідки
Та були її то дітки!..
Олена Пчілка залишила глибокий слід в історії української літератури, особливо в дитячій літературі. Її вірші стали основою для багатьох поколінь дітей, вони навчали патріотизму, моральним засадам, любові до рідної землі та традицій. Багато її творів стали класикою української літератури. Її творчість відіграла важливу роль у розвитку українського національного відродження, зокрема в контексті того, як важливо передавати любов до Батьківщини наступним поколінням через літературу, мистецтво та виховання.
