Василь Голобородько – український письменник, твори якого більше 15 років були заборонені в Україні, через радянську цензуру. Його доволі маленькі вірші за розміром, поєднують у собі простоту слів й глибоку емоційність. У цій статті ми пропонуємо 10 віршів Василя Голобородька, які не залишать вас байдужими.
Щоб мені боліло…
Щоб мені боліло, я відчинятиму правдиві двері,
а зайду зовсім не туди, куди йшов.
І тоді з’явиться біль, і я не знатиму,
куди сховати ту блискучу монету,
щоб і сам не бачив :
зашити в пухову перину,
кинути в копицю сіна
чи покласти на дорозі, щоб сороки вкрали ?
Виміняю мою блискучу монету на коника,
зачну свистіти, може, подумаю, що мені не болить,
бо на глиняному конику хіба далеко поскачеш !
У жовтім колоссі…
У жовтім колоссі
живуть птахи із жовтими крилами
яких немає в жодного птаха
Повіє вітер
птахам захочеться полетіти
зніметься усе поле і полетить
Щоб послухати жовтих пісень
змайструю клітку
і посаджу туди одного птаха
Поле полетить
всього не спіймаю
одному птаху боляче на самоті
З дитинства: дощ
Я уплетений весь до нитки
у зелене волосся дощу,
уплетена дорога, що веде до батьківської хати,
уплетена хата, що видніється на горі, як
зелений птах,
уплетене дерево, що притихле стоїть над дорогою,
уплетена річка, наче блакитна стрічка в
дівочу косу,
уплетена череда корів, що спочивають на
тирлі.
А хмара плете і плете
зелене волосся дощу, холодне волосся дощу.
Але усім тепло,
усі знають: дощ перестане,
і хто напасеться, хто набігається,
хто нахитається,
хто насидиться на горі,
хто належиться,
а хто прийде додому
у хату, наповнену теплом, як гніздо.
Наша мова
кожне слово
нашої мови
проспіване у Пісні
тож пісенними словами
з побратимами
у товаристві розмовляємо
кожне слово
нашої мови записане у Літописі
тож хай знають вороги
якими словами
на самоті мовчимо
Теплі слова
Співаймо пісні про кохання,
щоб не вмерло слово “Дунай”,
гуляймо весілля своїм дітям,
щоб не вмерло слово “коровай”,
розповідаймо казки своїм онукам,
щоб не вмерло слово “Змій” —
наповнюймо
цей холодний всесвіт
теплими словами нашої мови,
які народжуються разом із диханням.
Дала мені мати серце…
Дала мені мати серце —
розмальованого щиглика.
У малого хлопчика билося воно
веселим горобчиком,
у юнака витьохкувало
соловейком,
у дорослого вже
серце вило сичем,
кракало круком,
а я усе сподівався,
коли ж воно, нарешті, ширятиме
у високості соколом.
Але тепер моє серце квилить
чайкою над лугом.
Ходить листя по узліссю
Ходить листя по узліссю,
по стежині лісовій,
йде галявиною листя,
загляда в струмок ясний.
І струмок прадавню казку,
казку білу, наче день,
потихеньку-тихо каже,
листя слухає і йде.
Скрізь іде, проходить листя,
хоче ліс увесь пройти…
Я лежу такий безмовний.
Листя, ти мені прости.
Дві яблуньки
Любо яблуньці жити у нашій хаті,
тільки з того боку вікна:
я дивлюсь на її рожеві щічки у вікно,
і яблунька дивиться на мої рожеві щічки у вікно.
Мати наша нас не розрізняють,
мені кажуть: “Ганнусю, ти аж цвітеш”,
ніби я яблунька,
а яблуньці вдягають білі панчішки,
ніби яблунька — то я.
Переджнивʼя
Сизими хвилями жито
Розходиться з краю в край,
Сонцем липневим облите
Б’ється в зелений гай.
Медом і липою пахне
В стиглім колоссі зерно.
Скоро, вже скоро в комбайни
Бризне рікою воно.
Жита вродило багато,
Тільки б зібрати учас,
І проспіваються хати
Наскрізь піснями у нас.
Ранок
В глиняному глечику, як бджоли,
молоко уранішнє гуде,
пахощами сяє серед столу
паляниці сонечко руде.
На тарілці молода цибуля,
квашені із діжки огірки,
в гарно розмальованому кухлі
мед такий пахучий і липкий.
“Мамо, наготуйте на роботу –
я коситиму аж у Крутій…”
І плигає півнем на капоті
промінь із-за гаю золотий.
Поезія Василя Голобородька робить акцент на внутрішньому світі людини, на її історії та почуттях. Вона вимагає нас бути уважними до того, що відбувається навколо.
