Зірка серіалу “Спіймати Кайдаша” пішов від дружини після 24 років шлюбу

Після такого рішення актору довелося жити у гримерці кілька місяців.

Популярний український актор Віктор Жданов, відомий за ролями у серіалі “Спіймати Кайдаша” та фільмами “Кіборги” й “Чому я живий?” розповів, як через початок війни на Сході України йому з родиною довелося залишити рідний дім у Донецьку й переїхати до Києва. Також на нього чекало непросте рішення в особистому житті.

У столиці вони спочатку жили у своєї доньки, півроку у них не було роботи, вони жили на допомогу від держави: Віктор отримував 300 грн, його дружина – теж 300, а син – 700 грн. Цей період згадав актор під час шоу “Мій секрет” з Машею Єфросиніною.

Згодом Жданова запросили на роботу в Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Найважче переїзд пережив його син Павло.

“Розкрийте, Вікторе, секрет, чому ви кілька місяців жили у гримерці театру”, – сказала Маша Єфросиніна.

“В один із моментів свого життя (через 24 роки шлюбу) я сказав, що піду. Я розумію, що комусь полегшу життя, моїй Лєні (дружині). Вона перестала жити на мене, вона почала жити для себе. До такого вона не була готова. У нас були розмовки. А щоб так, звичайно, ні”, – поділився актор й додав, що у нього складний характер.

За словами Жданова, він переймався через своє рішення, адже це мало вигляд ніби зрада, не назвавши точних причин розірвання стосунків. “Я дуже дякую Лєні, що вона дозволила мені піти”, – додав він.

Читайте також Зірка серіалу “Спіймати Кайдаша” офіційно одружився (фото) Також зірка “Спіймати Кайдаша” наголосив, що він дуже поважає колишню дружину, у них залишилися хороші стосунки. Більше того, вони досі офіційно не розлучені.

До студії шоу також завітала дружина Жданова Олена Хохлаткіна. Вона розповіла, що їй було складно після переїзду до Києва, але це дуже зблизило їх з дітьми.

“Я зрозуміла, що закінчилася енергія всередині нашої пари. Звичайно, ти розгублений деякий час. Потім встаєш і йдеш”, – поділилася Олена й запевнила, що наразі образи немає.

Також дружина актора додала, що вона навіть допомагала йому збирати речі, коли він вирішив піти.

Довідка. Віктор Жданов — український актор театру та кіно. Заслужений артист України (2009). Актор Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Дворазовий володар кінопремії “Золота дзиґа” (2018, 2020).

Вас також можуть зацікавити новини:

“Секс і місто” отримає продовження, але без однієї з головних акторок

Серіал HBO розповідав про життя чотирьох нью-йоркських жінок, їхню роботу та стосунки наприкінці 90-х – початку 2000-х.

Але в новому серіалі повернуться лише троє з чотирьох головних акторок – Сара Джессіка Паркер, Синтія Ніксон та Крістін Девіс.

Кім Кетролл, яка зіграла популярну героїню Саманту, зніматися у ньому не буде.

Чому саме Кетролл не братиме участь у зйомках нового серіалу під назвою And Just Like That, HBO не повідомляє.

Однак відомо, що у Кетролл останніми роками були напружені стосунки з командою шоу, зокрема з Паркер.

Новий серіал матиме десять півгодинних серій. Виробництво розпочнеться наприкінці весни.

Трейлер шоу HBO Max не розкриває багато інформації. У ньому можна побачити кадри Нью-Йорка, але немає жодного із персонажів.

Ця стаття містить контент, наданий Twitter. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Twitter i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть “Прийняти та продовжити”.

“Я виросла з цими персонажами і не можу дочекатися, як розвиватиметься їхня історія, з чесністю, пильністю, гумором і улюбленим містом”, – сказала Сара Обрі, керівниця відділу оригінального контенту на HBO Max.

Оригінальний серіал “Секс і місто”, створений Дарреном Старом, заснований на однойменній книзі Кендіс Бушнелл 1997 року.

Прем’єра на HBO відбулася в 1998 році. Шоу тривало шість сезонів – до 2004 року. Воно надихнуло два фільми – “Секс і місто” у 2008 році та “Секс і місто 2” у 2010 році. Серіал-приквел “Щоденники Керрі” з Анною Софією Робб у головній ролі вийшла в ефір “The CW” у 2013-2014.

Культурний вплив

Коли “Секс і місто” вперше з’явився на телевізійних екранах, його сприйняли як революційний – чотири жінки відверто говорять про своє кохання та сексуальне життя, не кажучи вже про самі сцени сексу.

Коктейлі “Космополітен” та вібратори-кролики були у тренді ще до того, як ми взагалі дізналися, що таке бути у тренді.

Хоча багато хто хвалив серіал за демонстрацію вільних жінок, на думку інших, гонитву Кері за “Містером Бігом” складно назвати рекламою жіночої незалежності.

Серіал також звинуватили у тривіалізації таких питань, як сексуальні домагання, а також у відсутності різноманітності – за що критикували багато старих телешоу, зокрема “Друзів”.

Величезною впливовою частиною серіалу були мода і стиль – балетну пачку, яку Сара Джессіка Паркер носила у заставці, разом із шубою та підборами, називали “культурним резонансом”.

А Маноло Бланік ніколи не міг і мріяти про таку рекламу для свого дизайнерського взуття.

Серіал бив рекорди рейтингів, а гаряче очікуваний фінал у 2004 році у США подивилися 10,6 мільйона глядачів.

Серіал був передбачувано найбільш популярним у віковій групі 18-34 років.

Кім Кетролл – що сталося?

Сара Джессіка Паркер і Кім Кетролл на зйомках у 2001 році

Багато шанувальників телешоу будуть розчаровані тим, що їхня улюблениця Саманта Джонс, яку зіграла Кім Кетролл, не повернеться у продовженні.

Саманта була одним із найяскравіших персонажів та зіркою телешоу.

Поки Міранда жонглювала кар’єрою та материнством, Шарлотта була зосереджена на шлюбі та материнстві, а Керрі виливала свої неврози у колонці New York Times, Саманта була тією героїнею, з якою себе важче ототожнити, але якою нам усім хотілося б бути (хоча б трошки).

Вона була надзвичайно незалежною, піклувалась про своїх друзів і завжди надавала пріоритет власним потребам, а не чоловікам.

Але новина про те, що Кетролл не братиме участь у зйомках нового серіалу, не стала несподіванкою після багаторічних чуток про напружені стосунки з командою шоу, які згодом підтвердила сама акторка.

У 2017 році Кетролл заявила, що “ніколи не дружила” зі своїми колегами по серіалу.

Вона розповіла про “токсичні стосунки” і відмовилася від участі у третьому фільмі “Секс і місто”, заперечуючи, що причиною такого рішення стали гроші або її непомірні вимоги.

Вона припустила, що Саманту в майбутньому може зіграти інша акторка.

“Можливо, вони могли б зробити Саманту афроамериканкою, або латиноамериканкою, або залучити іншого персонажа”, – сказала акторка.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

“Юрик”: що не так із серіалом про облогу Маріуполя та чому він має нас навчити

24 серпня 2023 року на телеканалі СТБ відбулась прем’єра двосерійного ігрового телевізійного фільму «Юрик. Дорога, не торкаючись землі». Він розповідає про 11-річного хлопчика, якому вдалося пережити облогу Маріуполя та вирватися з оточеного міста. Завдяки волонтерам, дитина перетинає країну та добирається до кордону з Польщею, із телефоном родичів, записаним на спині. Це один з перших телевізійних проектів, який висвітлює події повномасштабного вторгнення в ігровому форматі.

Серіал обурив частину глядачів надто легкою картинкою, неправдоподібними ситуаціями, невідповідністю реаліям трагічних подій. Маріупольські активісти складають петицію з вимогою заборонити покази серіалу та планують спілкуватись з його виробниками через суд. Між тим, автори планують показувати “Юрика” за кордоном: перша на черзі Естонія.

За першість в ідеї “Юрика” змагаються Валентина Руденко (креативна продюсерка, авторка сценарію) і Катерина Шевелюк (продюсерка каналу СТБ). Продакшн здійснювала компанія “Основа фільм”, продюсерки Тетяна Куц та Вікторія Горенштейн. Фінансування надали спільно USAID (компанія-виробник має тривалі стосунки з цим агенством), естонська національна компанія ETV та канал СТБ.

За даними виробника, “Юрик” став лідером ефіру Дня Незалежності (частка 15,1); по телебаченню його подивились близько мільйона глядачів. Серіал також доступний для вільного перегляду на YouTube (канали СТБ та OSNOVAFILM), де він отримав майже 3 млн переглядів. Та попри переможні реляції продюсерок, попри вітання з вдалим показом у святковий прайм-тайм колег-телевізійників, соцмережі вибухнули сотнями обурених постів від маріупольців. Обурювались щодо недостовірності фільму, і не тільки.

Головний аргумент, яким творці серіалу послуговуються на свій захист: це художній, а не документальний фільм. Така аргументація маніпулятивна, вона навіює уявлення, ніби відсутність титру “засновано на реальних подіях” чи напису “Маріуполь” знімає питання достовірності та відповідальності. Але ні.

Ігрове кіно вже дуже давно, приблизно від самого початку його індустріального етапу, відіграє вкрай важливу роль у пропаганді. Саме ігрове (а не документальне) кіно — через його масовість, доступність кіномови переважній більшості глядачів — здатне доносити привабливість чи огидність образу й поведінкових стереотипів, м’яко нав’язувати керовану картинку реальності, запускати модні тренди чи навіть формулювати національну ідею. Інформація, передана засобами ігрового кіно, може сильно впливати на аудиторію завдяки емоційній складовій, яка обов’язково присутня в акторському виконанні, в самому методі сторітелінгу. Емоційне підключення формує широко відомий ефект «фальшивої пам’яті», нібито-присутності у подіях, про які йдеться в фільмах.

«Юрик» — це нашвидкуруч зроблене «кіно», типовий продукт каналу СТБ, з усім набором інструментарію дешевої мелодрами. Зокрема, його погано написаний сценарій сповнений неправдоподібними ситуаціями, пояснення яким немає (лише один приклад: у переповненій евакуаційній маршрутці, яку щойно обстріляли, жіночки-пасажирки не помічають важкого поранення водія, а по приїзді в Запоріжжя цілком буденно покидають салон, чомусь не звертаючи уваги, що водій без свідомості). Його діалоги недоречно написані (тут першість посідає абсолютно безглузда промова матері до сина перед посадкою в евакуаційний автобус). Серіал складається з набору недолугих авторських фантазій (наявність в оточеному Маріуполі представників ОБСЄ та Червоного Хреста, зв’язку, зелених коридорів; наявність ДРГ на Рівненщині). Неправдиво оптимістичну картинку маріупольського побуту під час облоги бурхливо заперечують маріупольці; натомість люди, які не були в тоді Маріуполі, цілковито вірять серіалу, плачуть і закликають: це має побачити весь світ.

Виправдання авторів, що вони буцімто не хотіли ретравматизувати тих, хто пережив цей жах, а тому зробили «полегшену» версію дійсності, звучать геть безпомічно. Шоковані маріупольці теж плачуть, але з іншої причини. Фактично, виробники серіалу зневажили їх страшну жертву. Така «турбота» посилює травму, бо піднімає на поверхню весь трагічний досвід, примушує знову звертатися до нього, вже з метою захистити від недобросовісних «творців». На додачу, коментарі обурення під хвалькуватими постами продюсерок у соцмережах витирають; найбільш емоційних коментаторів блокують; одна з продюсерок видає блюзнірський коментар, звинувачуючи маріупольців у тому, що вони «сходили на референдум», а отже «через них» нас тепер вбивають. Це — моральне вбивство тих, хто несе в собі персональну пам’ять про події в Маріуполі, це — роз’єднання та радикалізація суспільства.

Психологи та культурологи кажуть: для того, щоб відбулася детравматизація, потрібна репрезентація травми і подальша її раціоналізація. Потрібне свідоме вироблення колективної пам’яті, яка об’єднує суспільство, впливає на його самоусвідомлення, на його майбутнє. Це можливо шляхом задіяння всіх свідків подій, збирання документів, систематичної роботі з ними, оприлюднення у найменш видозмінених формах. І тільки в подальшому — через художньо переосмислені форми з якомога більш уважним ставленням до першоджерел. Натомість, серіал “Юрик” пропонує лайтовізацію, викривлення, нав’язування підміненої пам’яті про жахливу облогу Маріуполя великій аудиторії тих, хто не пройшов через неї.

В контексті вироблення колективної пам’яті, вплив подібних «юриків» може мати на диво більшу вагу, ніж реальні свідчення про події. Документальні фільми дивиться доволі вузьке коло; свідчення збирають приватним порядком, без реальної координації з державними інституціями. Зараз про Маріуполь небагато говорять українські державні медіа; у світовому медіапросторі не в топі інформація про кількість загиблих там (за різними оцінками, це 100-120 тисяч людей), бо ці дані неможливо підтвердити. Всередині країни за перебігом подій в окупованому Маріуполі слідкують, здебільшого, самі маріупольці і невелика кількість тих, кого ці події зачепили особисто. Тема Маріуполя, його облоги та героїчного захисту і подальшої страшної агонії не є хедлайнером новин, не є предметом спеціально організованих дискусій, не виноситься на справді широкий загал. Страшні свідчення про масові злочини росіян на окупованій території падають у новинні архіви, не підхоплені світовими медіа, бо немає тому підтверджень. Але ж це — Сребреніца (яка досі була для вільного світу уособленням геноцидальної війни, масового вбивства за етнічною ознакою) помножена на 10… це мало би розірвати інформаційне поле. Утім, цього не відбувається.

Навіть якщо автори, як самі вони стверджують, мали добрі наміри, їх гібридне творіння надто легко використати у ворожих цілях. Те, що українці сприймають як дурнуваті ляпи (ім’я Юрик від Георгій Побєдоносець, звернення до мами «мамка» як в мемі з фальшивою перепискою нібито українського солдата) працює на підтвердження правдивості ідіотичних наративів ворога. Наявність в серіальному Маріуполі зв’язку, води, ОБСЄ, Червоного хреста, гучномовців з дикторськими голосами, зелених коридорів, відсутність блокпостів, гарний вигляд евакуйованих маріупольців — усе це працює як свідчення на користь версії ворога. Видається, все було не так вже і погано! Хто хотів — той просто сів в автобус і виїхав! Було б не дивно, якби “Юрика” зняли росіяни, але ж це український серіал!

Щодо намірів терміново перекладати “Юрика” англійською та пропонувати в інші країни: уявіть собі, іноземна аудиторія, яка подивиться серіал з обов’язковим емоційним під’єднанням (адже в кадрі — дитина, довго і драматично плачуть актори) підпаде під той самий ефект “фальшивої пам’яті”. Її уявлення про геноцид у Маріуполі буде формуватись під впливом побаченого. Як потім оброблена такими враженнями аудиторія буде ставитися до правдивих свідчень про трагедію Маріуполя?

Осмислення війни у формах ігрового кіно неможливо зупинити. Такі фільми знімають прямо зараз: це короткометражні рефлексії, що портретують стан людей у певні періоди війни, це сюжетні історії, які не торкаються таких глобальних подій, як облога Маріуполя чи трагедія Бучі. Є також і фільми, вже відзняті, що якраз торкаються цих тем. У рамках мінкультівського конкурсу-розпилу 450 млн гривень іде на серіальне виробництво; частина цих проектів буде саме про війну. І значна частина з них з великою вірогідністю буде з «синдромом Юрика».

Ми не можемо заборонити такі зйомки. Але ми в праві вимагати відповідальності за державне фінансування та етичного підходу до матеріалу, до пам’яті жертв і свідків трагічних подій. Автори, що працюють з темою війни, мали б замислитись, заради чого і кого вони роблять свої твори, наскільки ретельно підходять до їх втілення, чи вистачить в них можливостей, аби зробити якісний продукт, чи вистачить таланту, аби охопити загальнолюдський вимір трагедії належним чином. Виробники фільму «Юрик» кажуть, що хотіли створити фільм, який розкаже всьому світові правду про події війни. А створили прецедент. Залишається сподіватись, що всі інші виробники докладуть зусиль, аби не «вляпатися в мистецтво», як це зробив «Юрик».