Третя стать. Як живеться людині, яка народилася не жінкою і не чоловіком
Приблизно з десяти років я почала відчувати свою інакшість. Росла, як хлопчик, у мене було чоловіче ім’я, однак відчувала, що зі мною щось не так, ненавиділа себе і не розуміла.
У ранньому дитинстві мені зробили серйозну операцію. Лікарі говорили, що це було видалення дивертикула сечового міхура.
Через десятки років з’ясувалось, що насправді операція була інша. Правди не знали навіть мої батьки.
У майбутньому всі лікарі дивувалися величині розтину на моєму тілі (від середини лобка до пупка). Вони стверджували, що видалення дивертикула такого розтину не потребує.
Лише в дорослому віці я зробила аналізи і дізналась, що мій каріотип – тобто набір хромосом – не чоловічий, і не жіночий. У мене – 47XXY/48XXXY/47XXX. В той час, як чоловічий каріотип – це 46XY, а жіночий – 46XX.
ДОРОСЛІШАННЯ
Відчуття інакшості лякало мене. Боялася ділитись своїми переживаннями будь з ким, навіть з батьками. По суті, була одинокою.
Загалом лагідна і спокійна дитина, я часом ставала агресивною, потрапляла в бійки. Щоб здаватися дорослішою, рано почала курити.
Підліткове середовище було для мене не комфортним, я відчувала себе зайвою, “білою вороною”. Як дівчатка, так і хлопчики ставилися до мене упереджено, ніби відчуваючи, що я якась інакша.
Зараз в цьому плані мало що змінилось. Комфортно я відчувала себе в дитинстві лише наодинці.
У дорослому віці після того, як з’ясувала з допомогою лікарів свої особливості – тільки в середовищі подібних мені людей.
ПОШУКИ СЕБЕ
Деякий час мені здавалося, що маю інтерес до осіб “своєї” статі.
Тієї статі, що записана у мене в паспорті – чоловічої. Це мене нажахало. Ніби протестуючи, я почала поводити себе максимально “по-чоловічому”.
Коли у мене з’явився комп’ютер та інтернет, почала шукати інформацію на цю тему, і вирішила, що за своїми відчуттями я, мабуть, транссексуалка.
Там було написано, що транссексуалізм – це коли людина народжується біологічно жінкою, а відчуває себе чоловіком. Або ж навпаки. Чи було це про мене?
Щоб щось зрозуміти, треба було поговорити з медиком, який в цьому розбирається. Але через свою сором’язливість, несміливість і нерішучість я не могла просто так звернутися до лікаря.
Намагаючись втекти від дійсності, з 15 до 25 років я шукала розради в алкоголі. Потім зрозуміла, що або припиню пити, або моє життя закінчиться.
Мене врятувала мама. Я не вживаю алкоголю вже 16 років.
ПЕРША СПРОБА ПІТИ ДО ЛІКАРЯ
Життя тривало, я здобула вищу освіту – отримала диплом культуролога, історика-музеєзнавця. Після університету працювала у бібліотеці Вернадського, в Інституті бібліографічних досліджень, займалася соціологічними дослідженнями та працювала у видавництві.
Роки минали, а мої проблеми лишалися нерозв’язаними та прихованими від усіх.
Моє життя – і професійне, і особисте – ніяк не складалося. Я була одинока, не мала ні друзів, ні подруг.
Мої інтимні справи перебували на тому ж рівні. Я не знала, що робити, і як з цього вибиратись.
Крім того, мучили постійні болі внизу живота та поганий фізичний стан.
А ще цікавило, чому у мене немає частини чоловічих статевих органів – калитки і яєчок (як потім з’ясувалося, вони перебували глибоко в тілі). Я набралась сміливості і вирішила нарешті звернутися до медицини.
Спочатку пішла до Інституту урології. Замість того, щоб направити мене на додаткове обстеження та зробити генетичний аналіз, на мої питання стосовно болей та відсутності деяких статевих ознак лікар з посмішкою відповів, що так буває. І відправив додому.
Замість допомогти, лікар загнав мене в депресію.
Це було занадто важко і я спробувала здійснити суїцид. Мене врятували.
ДОВГООЧІКУВАНА ВІДПОВІДЬ
Через деякий час, прийшовши до тями, я спробувала звернутись до лікарів ще раз. Пішла в Інститут сексопатології у Києві.
Провівши зі мною ряд тестів і аналізів, там прийшли до висновку, що я не транссексуалка, але потребую психологічної корекції.
Кандидат психологічних наук пообіцяла зробити з мене “справжнього” чоловіка.
Ця процедура зветься “репаративна терапія”.
Так намагаються “лікувати” людей, які народились, наприклад, жінкою, але відчувають себе чоловіком. Або навпаки.
Мене це не влаштовувало, фізичний стан не поліпшувався, а запропонована процедура полегшення б не принесла.
Я продовжувала шукати відповідь. Хотілося з’ясувати – хто я? Чому мене мучать постійні болі? Що зі мною не так?
Оскільки я думала, що транссексуалка, в пошуках відповідей звернулася в комісію з транссексуалізму.
Там мені сказали, що я глибоко помиляюсь.
Вперше за багато часу я зустріла людей, які зацікавилися мною.
Після ґрунтовної розмови і невеликого медогляду мене направили для обстеження до Інституту ендокринології.
Там на підставі медичних показів та генетичного аналізу з’ясували, що я гермафродит.
ТРОХИ ЛІКБЕЗУ
Інтерсекс (від лат. inter — між і sexus — стать) — це людина, народжена зі статевими характеристиками (включаючи геніталії, статеві залози і набір хромосом), які не вписуються у стереотипи бінарної системи сприйняття чоловічого та жіночого тіла. А зовсім не про секс, як дехто вважає.
Інтерсекс-люди такі ж, як усі інші. Лише мають певні індивідуальні особливості.
Нині наука вирізняє близько сорока інтерсекс варіацій.
Біологічна стать визначається за певними ознаками. Набір хромосом, статеві залози, геніталії, репродуктивні органи, гормональні рівні та вторинні статеві ознаки – все це дає змогу визначити, хто ви – жінка, чоловік, чи інтерсекс-людина.
Інколи люди народжуються з “жіночим” набором хромосом, але з чоловічими статевими органами або навпаки. Варіантів може бути безліч.
Чому такі люди народжуються – невідомо.
Кажуть, це може трапитись, навіть якщо вагітна носитиме щось важке.
Або вживатиме алкоголь. Чи якщо її зґвалтують.
Або якщо в роду було кровозмішення.
Або якщо вона працювала у хімічній промисловості.
Достеменно ніхто не знає причини. Значить, така людина може народитись в будь-якій сім’ї.
БІЛЬШІСТЬ ІНТЕРСЕКС-ЛЮДЕЙ ПРИХОВУЮТЬ СВОЮ СУТНІСТЬ
Діагноз гермафродитизм певною мірою заспокоїв мене. Це було пояснення – чому я не сприймаю себе в статі, що була прописана мені при народженні.
Однак спокою не знайшла. Жоден лікар, до якого я зверталася зі своїми проблемами, не виявляв бажання допомагати.
Я чула найрізноманітніші відповіді: “Я не знаю, як вам допомогти”, “Це вам до іншого лікаря треба”, “У нашій поліклініці таких не лікують”, “У нас немає лікаря, який би міг надати вам допомогу” тощо.
Коли я остаточно дізналась свій діагноз, мій моральний стан значно поліпшився, але в цілому полегшення це не принесло.
На той момент я вже знала, що тема гермафродитизму у медзакладах викладається факультативно. І тоді, і нині мені не трапився медпрацівник, який би зацікавився таким рідкісним випадком, як мій.
Навіть сьогодні ніхто не знає, не веде статистики, скільки в Україні людей з порушенням формування статі.
Ті, хто знають про свої особливості, старанно їх приховують. Вони соромляться своєї інакшості, бояться осуду суспільства.
Я в цьому не була винятком.
ПРОПОНУВАЛИ КУПИТИ ДІАГНОЗ
У мене чоловічий паспорт, але з 10 років ідентифікую себе з ім’ям Юлія. Коли мене називали чоловічим ім’ям, завжди подумки перекладала.
Українська медична система не визнає наявність гермафродитів – людей з порушенням формування статі.
Медпрацівники, з якими я спілкувалась, наполягали, що мені треба купити діагноз “транссексуалізм”. Так би я змогла отримати жіночий паспорт і загалом поліпшити своє життя.
За українськими законами людина, яка не згодна зі своїм гендером, має право на зміну громадянської статі.
А людина, що біологічно не є ані чоловіком, ані жінкою, такого права в Україні не має. Такі реалії українського законодавства.
Скрізь – від міністерства охорони здоров’я до лікарів районної поліклініки – мені пропонували придбати діагноз транссексуалізм.
“Зміните паспорт, а потім якось відмовитеся від діагнозу“, – говорили вони.
Проте я відмовилася купувати чужий діагноз.
Щоб змінити свою громадянську стать, мати у паспорті маркер жін. замість чол., довелося звертатися до суду.
Однак три судові інстанції у позитивному рішенні мені відмовили, бо я не надала довідку про зміну статі, але ж стать я не міняла (!).
В юридичній системі України інтерсекс-людей не існує. Тому немає ні законів, ні підзаконних актів, ні яких-небудь нормативних документів, які регулювали б існування таких людей.
Організації, до яких я зверталася по допомогу, швидше сприймали мене як “дивну” транссексуалку, хоча я мала всі медичні документи, що підтверджували мій діагноз – гермафродитизм.
Одна з громадських організацій після тривалого пошуку та митарств зголосилася надати адвоката.
Зараз справу розглядає Європейський суд з прав людини. Такої справи ЄСПЛ ще не розглядав, моя – унікальний прецедент.
Моє бажання змінити громадянську стать, отримати відповідні документи відповідає моєму єству, мені було б комфортно з ними жити.
Хоча в ідеалі я хотіла б мати у паспорті маркер статі Х. У Німеччині, Австралії та ще кількох країнах для інтерсекс-людей така можливість законодавчо передбачена.
“МИ Є, АЛЕ НІБИ НАС І НЕМА”
Життя інтерсекс-людей в Україні сповнене труднощів.
Нас змушують до непотрібних і болючих операцій, що призводять до втрати сексуальної чутливості, роблять безплідними, намагаються “нормалізувати” нас, тобто зробити або жінкою або чоловіком за зовнішніми статевими органами. І в майбутньому виховують у статі, обраній лікарями та батьками.
Такий вибір часто виявляється хибним. Однак, якщо така людина згодом хоче повернутись до статі, у якій вона народжена, або мати статус інтерсекс – їй нав’язують діагноз транссексуалізм.
Як я почуваюсь в суспільстві?
Ви бачили білочку в парку? Вона вийшла поїсти горішків, позбирати корінці. А всі кричать: “Ой, білочка, білочка, дивись, дивись, треба сфотографувати!”.
Я також ніби білочка. Так само, як і білочку, перехожі часто мене розглядають, не замислюючись, що цим завдають прикрість такій самій людині, як вони. Мене іноді роздивляються в транспорті. Найгірше, коли в поглядах не просто цікавість, а відкрита агресія.
Коли я не вдома, весь час в напрузі. Сканую реакцію людей і оцінюю рівень своєї безпеки.
Роздивляюсь всіх довкола і прикидаю, від кого можу очікувати агресію.
ПСИХОЛОГ ПРАЦЮЄ В БОРГ
Після того, як я з’ясувала, що в Україні немає жодної підтримки для нас, знайшовши однодумців, створила громадську організацію – “Egalite Intersex Ukraine”.
До неї увійшли ще дві інтерсекс-людини, а також не інтерсекси, які зголосилися нам допомагати.
Однодумців ми знайшли і в інших містах України.
Ми не маємо постійного фінансування, і, в основному, витрачаємо на діяльність організації власні кошти, зароблені на основному місці роботи.
З нами працює адвокат, психолог, що надає психологічну підтримку інтерсекс-людям поки що у борг, лікар.
Я написала книгу “Хто такі інтерсекси і як їм бути повноправними членами суспільства, не втративши себе” про те, що інтерсекс-люди такі самі, як усі інші.
Вона видрукувана трьома мовами – українською, англійською і російською. Також ми випустили невелику брошуру з цієї тематики.
Ми проводимо тренінги, семінари, для лікарів, педагогів, студентів вищих навчальних закладів по всій Україні. Беремо участь у міжнародних конференціях.
За статистикою ООН, від 0,5 до 2% людей народжуються з інтерсекс-варіаціями. Це не завжди помітно при народженні дитини.
Деякі люди довідуються, що вони інтерсекс у підлітковому віці, деякі – у дорослому, а дехто до кінця днів своїх не знає про якісь свої особливості.
Проте сьогодні, на щастя, уже багато хто знає, що, крім чоловіків і жінок, є також і інтерсекс-люди.
Тетяна Гонченко, журналістка, для УП.Життя
Передрук редакційних матеріалів “Української правди. Життя” без дозволу редакції заборонений.
Щоб отримати дозвіл, напишіть нам на [email protected]
Чому ми помираємо – і чи можна цьому запобігти
Серед усіх дивних мешканців водойм, які живуть у наших океанах і річках, цілком можливо не звернути увагу на гідру. Цю прісноводну родичку медуз, анемон і коралів назвали на честь давньогрецького міфологічного змія, який міг відрощувати голови.
Ця загалом непримітна істота нагадує насінину кульбаби – з довгим тілом і пучком щупалець на одному кінці. Але вона має примітну властивість – здатність до регенерації. Якщо розрізати гідру на багато частин, кожна частина виросте знову в нову особину.
Такі регенераційні властивості зацікавили біологів, які шукали доказів безсмертя в природі. Чому цей вид, як виглядає, не вмирає природною смертю? І чи є смерть неминучою?
У середині 20-го століття старіння описали як компроміс між репродукцією та збереженням клітин. Спочатку організми використовують свої ресурси, щоб рости та підтримувати наше здоров’я – тобто зберігати наші клітини.
У дитинстві та підлітковому віці головне – вижити й стати якомога сильнішим і здоровішим. Після статевої зрілості пріоритет зміщується на розмноження. Оскільки ресурси більшості організмів обмежені, відтворення потомства може відбуватися за рахунок втрати здоров’я.
Візьмімо приклад лосося, який пливе проти течії на нерест і відразу після цього гине. Усі свої ресурси він витрачає на те, щоб мати найкращі шанси дістатися до місця нересту, і опинившись там, максимально використати цю можливість. Імовірність того, що лосось попливе назад за течією, виживе ще один рік у морі, здійснить таку ж подорож і знову успішно нереститиметься, настільки мала, що природний відбір ніколи не сприятиме виживанню таких особин.
До того ж, вони вже один раз успішно передали свої гени.
Але зараз ми набагато конкретніше розуміємо, чому саме істоти помирають. Коли організми досягають статевої зрілості, сила природного відбору слабшає, і починається старіння, що в кінцевому підсумку призводить до смерті. Але не для того, щоб звільнити місце наступному поколінню, що може бути “привабливим з точки зору альтруїзму”, каже Олексій Маклаков, професор еволюційної біології та біогеронтології в Університеті Східної Англії у Великій Британії.
Автор фото, Natural Visions/Alamy
Прісноводна гідра, названа на честь давньогрецького міфологічного змія, має дивовижну здатність до регенерації
Протягом життя наші гени накопичують мутації. Деякі з них є випадковими, тоді як інші – результат нашої дієти чи зовнішніх факторів, таких як ультрафіолетове світло. Більшість не мають ніякого впливу або завдають шкоди.
До статевої зрілості “будь-яка генна мутація, яка зменшує ймовірність відтворення організму або навіть знищує організм до того, як він відтвориться, зазнаватиме жорсткої протидії”, каже Габріелла Кунтурідес, еволюційна біологиня з відділу антропології Оксфордського університету.
Коли організм досягає статевої зрілості, він набуває здатності передавати свої гени наступному поколінню. У цей момент сила природного відбору слабшає.
Візьмімо нашого лосося. Він успішно досяг зрілості та отримав здатність розмножуватися. Його потомство, ймовірно, також матиме високі шанси на нерест. Якби вже після нересту в нього відбулася мутація, яка б випадковим чином збільшила його тривалість його життя та дозволила б йому прожити ще один рік (хоча це було б вкрай малоймовірно), його нащадки наступного року не мали б особливих переваг над своїми братами та сестрами. У нашого лосося й без мутацій вже є одне покоління потомства.
З точки зору природного відбору зусилля, необхідні для збереження здоров’я після розмноження, не несуть багато користі. Як наслідок, будь-які гени, які дають таку можливість, не зазнають тиску відбору, який би призвів до їхнього поширення.
“Індивідуум хотів би залишитися живим. Але після розмноження природний відбір не надто цьому сприяє, тому що він більше не має чого передати наступному поколінню”, – каже Кунтурідес.
Однак не всі організми влаштовані настільки екстремально, як наш лосось. Деякі живуть трохи довше, щоб мати більше потомства.
Більшість мутацій нашої ДНК матимуть негативні наслідки або взагалі їх не матимуть. Наші тіла здатні відновлювати окремі пошкодження ДНК, але наша здатність робити це погіршується з віком через слабшу силу природного відбору.
Старіння і смерть відбуваються двома шляхами – накопиченням негативних мутацій через слабкий природний відбір, а також накопиченням мутацій, які могли б бути сприятливими для розмноження, але стають негативними для довголіття.
Одним із прикладів останнього можуть бути мутації гена BRCA. Відомо, що вони підвищують ризик раку молочної залози та яєчників, але також пов’язані з вищою фертильністю у жінок, які є носіями мутацій. Тож можливо, що мутації гена BRCA створюють репродуктивну перевагу на ранньому етапі життя, але пізніше – більший ризик для здоров’я. Але оскільки природний відбір слабшає після статевої зрілості, репродуктивні переваги переважують недоліки.
“Все, що станеться на початку життя, переважить те, що станеться після репродуктивного віку, тому що репродуктивний потенціал дійсно має значення”, – каже Кейтлін Макг’ю, біологиня з Університету штату Орегон.
Старіння клітин – коли клітини припиняють ділитися – може бути ще одним прикладом переваги в ранній період життя, яка стає недоліком у пізній. Старіння клітин захищає нас від раку, оскільки воно може запобігти розмноженню клітини з пошкодженою ДНК. Однак пізніше в житті старіючі клітини можуть накопичуватися в тканинах, спричиняючи пошкодження та запалення, і вони є попередниками вікових захворювань.
Хоча більшість видів старіють, є деякі винятки. Багато рослин демонструють “незначне старіння”, а деякі види живуть тисячі років. Одним із особливо цікавих прикладів є дерево пандо в Національному лісі Фішлейк у штаті Юта. Це дерево насправді є колонією генетично ідентичних тремтячих осик чоловічої статі, об’єднаних однією кореневою системою. Воно займає площу понад 400 000 кв. м і важить понад 6000 тонн. За деякими оцінками, йому може бути більше 10 000 років.
Родичка гідри, безсмертна медуза, має ще один геніальний спосіб забезпечити довголіття – вона здатна повертатися зі стадії дорослого організму до ранньої стадії поліпа, якщо вона отримує травму, хворіє або зазнає стресу.
“Хоча в певний момент варто запитати себе – це та сама особа чи щось інше?” – каже Макг’ю.
Автор фото, Arch White/Alamy
Існує також припущення, що деякі види стають більш успішними з віком – це називається “негативним старінням” – але доказів цього бракує, говорить Маклаков.
“Якщо екологія виду така, що відтворення з якихось причин загалом низьке або він взагалі не може розмножуватися на ранньому етапі життя, це змінює те, як працює відбір”, – каже Маклаков.
Приклади можна знайти серед тварин, які спаровуються в гаремах – наприклад, моржі чи олені. Один самець може контролювати цілу групу самиць. Розмір цієї групи, а отже, і кількість потомства, яке він може мати, може збільшуватися з його віком і розміром. Таким чином, його продуктивність продовжує зростати.
Хоча деякі види можуть зберігати свою репродуктивну здатність з віком, вони не є справжніми прикладами негативного старіння, і дослідження, які це стверджують, ймовірно, є помилковими, каже Маклаков. Зрештою, морж не зможе контролювати гарем нескінченно.
Але секс може відігравати цікаву роль у нашому старінні.
Згідно з дослідженням Меган Арнот і Рут Мейс з Університетського коледжу Лондона, у жінок, які мають регулярне статеве життя, менопауза настає пізніше. Вони припускають, що це приклад компромісу – що енергія, яка витрачається на овуляцію, могла б краще використовуватися рештою тіла, якщо шансів на вагітність немає.
Але в решті тваринного світу більша фертильність, як виглядає, прискорює старіння. Наприклад, кажани, які мають більше потомства, живуть коротше, ніж ті, які мають менше потомства. Можливо, отримавши можливість розмножуватися, вони вкладають у це все, що мають.
“Існує такий компроміс у часі, коли організми, які добре розмножуються на ранньому етапі життя, не так добре розмножуються на пізніх етапах”, – каже Макг’ю. (Знову ж таки, наші гідри також є винятком із цього правила. Здається, що рівень їхньої плодючості не знижується протягом життя.)
Крім того, є види, тривалість життя яких сильно відрізняється між статями. Як правило, мурахи, бджоли та терміти мають короля або королеву, які можуть бути дуже плідними довгожителями порівняно з їхніми безплідними робітниками.
Чому в їхньому випадку ціна, яку вони платять за розмноження, не зменшує їхнього життя?
Відповідь може полягати в тому, що король чи королева захищені від багатьох загроз, з якими стикаються робітники, й між їхніми способами життя існує така різниця, що теорії старіння не працюють для них однаково.
Автор фото, Brooke Fasani/Getty Images
Наявність бабусі поруч може принести сім’ї багато переваг
Отже, якщо розмноження має такий сильний вплив на тривалість нашого життя, чому люди живуть так довго після того, як перестають народжувати дітей?
“Гіпотеза бабусі” припускає, що для старших родичів важливо залишитися живими, оскільки розмноження – справа дорога та ризикована.
Бабуся може забезпечити виживання певних власних генів, інвестуючи зусилля у виховання онуків, і тому довше життя може принести перевагу з точки зору природного відбору.
“Сім’ї, в яких є бабусі, мають набагато кращу репродуктивну здатність, можливо, тому, що мати може зосередитися на народженні більшої кількості дітей, а бабусі допомагають виховувати дітей, які вже є”, – говорить Кунтурідес.
Але оскільки онуки мають лише 25% спільних генів зі своєю бабусею, вони так само пов’язані з нею, як вона зі своїми племінницями та племінниками.
“Також річ може бути у тім, що в минулому недостатньо жінок доживало до того, щоб мати можливість відтворювати потомство у віці 50 років. Тож дія природного відбору щодо жіночої репродуктивної системи у віці 50 років, була дуже, дуже низькою”, – говорить Маклаков, повертаючись до основного принципу старіння – що після розмноження природний відбір слабшає.
Багато з того, що трапляється з нами в подальшому житті, може бути неприємним, але в еволюції немає потужної сили, яка могла б нас від цього захистити.