§ 6. Навколосвітні експедиції та відкриття материків

ЯК ВІДКРИЛИ АВСТРАЛІЮ. З античних часів існувала легенда про те, що в Південній півкулі далеко на півдні є невідомий материк. До XVII ст. на картах позначали землі давно відомі, щойно відкриті та навіть уявні. Уявний суходіл, розташований десь у Південній півкулі, підписували латинською Терра Австраліс Інкогніто — Земля Південна Невідома. Багато мандрівників мріяли її відкрити.

Віллем Янсзон (бл. 1550 — 1632)

У XVII ст. у пошуках невідомої землі експедиції одна за одною торували морські шляхи. Проте успішно завершилися плавання, організовані голландцями. У 1606 р. корабель на чолі з Віллемом Янсзоном досяг північно-західних берегів невідомої землі. Це була Австралія. Після нього в 1642 р. Абел Тасман дістався цієї землі з півдня і відкрив великі острови (нині — Тасманія та Нова Зеландія) (мал. 18). Під час другої своєї експедиції А. Тасман наблизився до невідомої землі з півночі. Він установив, що це самостійний материк, проте дослідження берегів Австралії було завершене лише через два століття після її відкриття.

Кораблі Абела Тасмана

Абел Тасман (бл. 1603 — 1659)

Мал. 18. Маршрут плавання Абела Тасмана (1642—1643 рр.)

НАВКОЛОСВІТНІ ПОДОРОЖІ ДЖЕЙМСА КУКА. У XVIII ст. до пошуків невідомої землі на півдні чимало зусиль доклав англієць Джеймс Кук. Славу великому мореплавцю принесли три навколосвітні плавання. Під час першого (1768-1771 рр.) він дістався Австралії (мал. 19). Дж. Кук по суті вдруге відкрив її після голландців, які приховували відомості про цей материк. Він позначив на карті десятки островів, заток і мисів.

Біля берегів «Землі Невідомої»

Мал. 19. Маршрути плавання Джеймса Кука (1768—1779 рр.)

Під час другого плавання навколо світу (1772-1775 рр.) у Південній півкулі вітрильники Кука зайшли дуже далеко на південь. Та подальший шлях їм заступила суцільна крига. Кораблі повернули назад. Після безрезультатних спроб відшукати материк Дж. Кук вирішив, що відкрити його неможливо.

Джеймс Кук (бл. 1728 — 1779)

Метою третього плавання (1776-1779 рр.) став пошук морського шляху в обхід Північної Америки з півночі. Проте крайня північ, як і крайній південь на протилежному боці планети, зустріла мореплавців крижаним холодом і штормами. Боячись потрапити в крижану пастку, Дж. Кук відступив. Згодом він загинув у сутичці з тубільцями на Гавайських островах.

Внесок Джеймса Кука в до слідження планети значний. Він наніс на карту обриси Тихого океану й численні острови. Його кораблі наблизилися майже впритул до невідомого материка на півдні. Відкрити Антарктиду йому завадила крига. Через 40 років це зробили інші відважні мореплавці.

Із щоденника капітана Кука

За Південним полярним колом холод був нестерпний, море вкрите кригою. Усе корабельне оснащення промерзло і вкрилося бурульками. Вітрила були схожі на металеві листи. Дув штормовий вітер, і стояв густий туман. Тому я повернув назад. Я можу стверджувати, що жодна людина ніколи не піде на більше, ніж зробив я. Землі, які можуть лежати далі на південь, ніколи не будуть досліджені.

ЕКСПЕДИЦІЯ ІВАНА КРУЗЕНШТЕРНА І ЮРІЯ ЛИСЯНСЬКОГО. Першу російську навколосвітню експедицію на початку XIX ст. очолювали Іван Крузенштерн і Юрій Лисянський. Вони вирушили з Балтійського моря на шлюпах «Надія» і «Нева». Вийшовши в Атлантичний океан, мореплавці взяли курс на південь уздовж берегів Південної Америки. Потім маршрут пролягав через Тихий океан і далі — уздовж берегів Азії. Перетнувши Індійський океан і обігнувши з півдня Африку, Атлантичним океаном у 1806 р. вони благополучно повернулися додому (мал. 20).

Мал. 20. Маршрут експедиції Івана Крузенштерна і Юрія Лисянського (1803—1806 рр.)

Іван Крузенштерн (1770—1846)

Юрій Лисянський (1773—1837)

І. Крузенштерн і Ю. Лисянський провели низку метеорологічних і океанографічних спостережень (вимірювання глибин, температури води та ін.). Вони відкрили й описали невідомі острови, перевірили й уточнили карти океанів і прилеглих берегів Азії й Америки.

Український Магеллан

Юрій Лисянський — нащадок українського козацького роду. Він народився в місті Ніжині Чернігівської області. Ю. Лисянський став британським офіцером і капітаном російського флоту. Його ім’ям названо острів у Тихому океані, півострів на Алясці, протоку і річку, гору на о. Сахалін, вулицю в Ніжині. Цікаві нотатки географа-дослідника про далекі краї викладені у «Подорожі навколо світу на кораблі «Нева» в 1803-1806 роках».

Мал. 21. Шлюпи «Надія» і «Нева» біля берегів Гавайських островів. Худ. С. Пен

ВІДКРИТТЯ АНТАРКТИДИ. У ХІХ ст. на пошуки невідомого материка Південної півкулі вирушили російські моряки. Шлюпами «Восток» і «Мирний» командували Фадей Беллінсгаузен і Михайло Лазарев.

Фадей Беллінсгаузен (1778—1852)

Михайло Лазарев (1788—1851)

Капітани вміло провели судна через кригу до невідомої «білої плями». З великим ризиком вони досягли місця, яке було покрите суцільною кригою. Такий потужний льодовий покрив міг утворитися лише на материку. Мандрівники намагалися підійти до його берегів, але всюди наражалися на непрохідний лід. Обійшовши довкола невідомої землі, вони нанесли на карту її береги. Таку 1820 р. було відкрито Антарктиду — важкодоступний материк, що останнім знайшов своє місце на карті.

ЯКІ РЕЗУЛЬТАТИ ВІДКРИТТІВ. Так на початку ХІХ ст. вся планета стала пізнаною, окрім внутрішніх районів Антарктиди й океанів. Географічні карти набули точності. Кожна частина суходолу і водного простору дістала назву. Материків на Землі виявилося шість. Найбільший — Євразія. Найспекотніший — Африка. Два, сполучені між собою, — Північна Америка і Південна Америка. Найменший — Австралія. І найвіддаленіший, найхолодніший — Антарктида.

Упродовж пізнання людством Землі склалося так, що суходіл поділяють також на шість частин світу: Азія, Європа, Африка, Америка, Австралія з Океанією, Антарктида.

Дістали свої назви й океани: Тихий, Атлантичний, Індійський і Північний Льодовитий. Такий вигляд має поверхня нашої Землі.

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ

• У XVII ст. голландці Віллем Янсзон і Абел Тасман відкрили Австралію.

• У XVIII ст. англієць Джеймс Кук здійснив три навколосвітні плавання і відкрив Австралію вдруге.

• У 1803-1806 рр. відбулася навколосвітня подорож під командуванням Івана Крузенштерна та Юрія Лисянського.

• У 1820 р. експедиція Фадея Беллінсгаузена та Михайла Лазарева відкрила Антарктиду.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

• 1. Хто і коли відкрив Австралію? Знайдіть на карті море, острів і протоку, названі на честь одного з першовідкривачі в Австралії.
• 2. Чому Джеймса Кука вважають великим мореплавцем?
• 3. Коли і ким була відкрита Антарктида?
• 4. Якими були результати географічного пізнання Землі на початку ХІХ ст.?
• 5*. Поміркуйте, чому Юрія Лисянського називають «українським Магелланом».

Короткий зміст Мідний вершник

На березі Неви стоїть Петро I і думає про місто, який він хотів би тут звести. Це місто за його розрахунками повинен стати вікном у Європу. З тих пір пройшло сто років, і місто з’явився на берегах Неви. Це творіння Петра, яке уособлює гармонію і світло.

На вулиці був листопад. Погода була вогкою і вітряної. Нева шуміла і виходила з берегів. Якось увечері повертався додому молодий чоловік на ім’я Євген. Він був бідний, чим дуже обтяжувався. І жив він у жалюгідній комірчині в одному з бідних районів міста. Колись його рід був знатний, але зараз нікому й діла не було до цього, а сам він цурався багатих і знатних людей.

У цю ніч він не міг заснути. Його обтяжували думки про життя, про своє становище в суспільстві і про що прибуває річці. Через це можуть зняти мости, і тоді він не зможе пару днів бачитися зі своєю коханою Парашею, яка живе на іншому березі Неви. Думаючи про Параша, він представляв одруження, діточок і скромну сімейне життя. З такими солодкими думками він і заснув.

На наступний день стало відомо про страшне нещастя. Петербург виявився затоплений водою. Багато будинків разом з мешканцями змило. Здавалося, було в цьому якесь Боже покарання. Цар спостерігає за лихом з балкона і страшно засмучується. Тим часом, Євген турбується про Параша. Адже вона живе в застарілому будиночку прямо поруч із затокою. Думка про те, що Параша зі своєю матір’ю могли загинути не дає йому спокою. Поруч з ним височить пам’ятник Петру – «Кумир на бронзовому коні».

Коли Нева повернулася в берега, Євген відправився на протилежний берег шукати улюблену Парашу. Але там все було зруйновано. Ні будинків не залишилося, ні жителів. Скрізь валялися мертві тіла, а берег нагадував поле битви. Від будинку Параші залишилася тільки одна верба, яка росла поруч. Таке потрясіння молода людина перенести не зміг і збожеволів.

Новий день приховав всі нещодавні руйнування. Петербург знову зажив звичним життям. І тільки Євген не міг жити як раніше. Він, мовчки ходив по місту з похмурими думками в голові і шумом бурі в вухах. Так минув тиждень, місяць, а він все бродив по місту. Він став харчуватися милостиню і спати на пристані. Злі діти частині кидали в нього каміння, а кучера били батогом, але йому було все одно. Він нічого не помічав, адже його оглушала внутрішня тривога.

Ближче до осені, коли погода стояла така ж погана, як під час торішнього жаху, Євген прокинувся і побрів, куди очі дивляться. Раптово він зупинився у одного будинку з мармуровими левами, де на бронзовому коні сидів вершник з простягнутою рукою. Він зрозумів, що стоїть перед тим, чиїм указом було засновано це місто. Він обійшов монумент, потім грізно глянув йому в очі. У відповідь в очах грізного царя блиснув гнів, і Євген кинувся геть. За собою він чув тупіт мідних копит. Всю ніч він поневірявся з думкою, що вершник слід за ним.

З тих пір, коли він проходив повз цього пам’ятника, завжди знімав перед ним картуз і з благанням дивився на грізного вершника, як би замолюючи свій гріх. Через деякий час на острові був знайдений старий будиночок, змитий річкою, а біля порога лежав мертвий Євген. Нещасного тут же «поховали заради бога».

Чому створили Тернопільський став: історія та легенди про підземні переходи

Справжня окраса Тернополя – водосховище (його ще називають Тернопільський став, Тернопільське озеро). Це місце своєрідною візитівкою обласного центру. Це не лише місце, де можна відпочити та розважитись, але й культурна та історична пам’ятка. Тернопільському ставу приблизно стільки ж років, як і місту Тернополю. Про історію та причини виникнення ставу, легенди про переходи під озером, від занепаду до відновлення озера – про, це та більше розповів «Файному місту», історик та краєзнавець Петро Гуцал.

Окрасою Тернополя є став. Він разом з тим і візитівка нашого міста. Здається, жоден обласний центр України – не беремо до уваги міст, які розташовані на берегах великих рік, як наприклад, Київ, Запоріжжя, Каховка, Херсон та інші, через які протікає Дніпро – не має такого водного плеса, що створює неповторний (оригінальний) міський ландшафт, – ділиться історик.

Став відкривається для огляду найкраще з Тернопільського замку, біля підніжжя якого з-заходу і розкинулася водна гладь.

Вважається традиційно, що вони ровесники, тобто починають свою історію з 1540 року, коли магнат Ян Амор Тарновський отримав королівський привілей на будівництво фортеці («опідуму») Тарнополє. Правда, джерела з історії міста стверджують інше: 6 лютого 1545 р. король Сигізмунд І дарував Яну Тарновському береги річки Серет між селами Петриків і Пронятин для облаштування ставу, а16 березня 1548 р. власник Тернополя отримав привілей на володіння ставом з боку Кутківців.

За цими двома відомими нам датами ховається непроста історія виникнення Тернопільського ставу. Як би там не було, але початки Тернопільського ставу ще до кінця не з’ясовані.

Та є ще один документ, досі невідомий, який проливає світло на ранню історію ставу. На нього вказує історик Петро Гуцал. Це звіт урядової комісії 1546 року про межі між Королівством Польським і Великим князівством Литовським.

3 жовтня цього року комісари перебували біля сіл Петриків, Пронятин і Байківці йописали їхнє розташування, засвідчивши зокрема, що краківському воєводі належить «село Петриків … з озером на Сереті, яке заложив півтора року тому пан Тарновський ставом, що достає до берегу князів Збаразьких». Тернопіль у цьому документі не згаданий, отже, він ще тільки-но будувався, але тепер точно знаємо, що став біля міста закладений навесні 1545 р.

Гребля була на лінії замку, що зводився, тобто північніше від сучасної греблі. Варто заважили, що облаштування греблі і служба на ній входило до повинностей тернопільських міщан.

Озеро для захисту від ворогів

Прийнято вважати, що став був зведений, щоби захищати місто від нападів ворогів. Дійсно, став оточував міський замок із заходу, а заплави – з півночі. Упродовж 16–17 століть ледь не щороку на Поділля, Галичину і Волинь здійснювали набіги ординці.

Та мало хто знає, що найчастіше походи відбувалися взимку, коли річки і стави замерзали, тож якихось перешкод не могли чинити нападникам при штурмі поселень. Як не дивно, але найкраще захищали Тернопіль … імена його дідичів, –розповідає Петро Гуцал.

Саме так, власники міста Тарновські, Острозькі, Замойські – одні з наймогутніших магнатів – завжди могли організувати своє військо проти ординців, якщо ті посміли би напасти на їхній Тернопіль, тому зазвичай чужинці не спокушували свою долю.

Причина створення ставу

Основною причиною створення ставу був господарський інтерес. Дуже вигідно було розводити рибу і продавати її в королівстві, тож не скористатися таким «бізнесом» Ян Тарновський не міг. А отримані кошти витрачалися насамперед на будівництво Тернопільського замку.

Став був однією з фінансових підойм Тернополя на його початковому етапі. І звичайно, став був необхідним для млинарства – теж дуже прибуткового ремесла в той час. Від початків на греблі зводилися млини і власники Тернополя отримували за це чималий кошт. Так, згідно з інвентарем Тернополя 1672 року на греблі ставу діяли 4 млини.

Легенда про земельний перехід під озером

Щодо ставу досі поширюється легенда про підземний перехід під ним із замку до Загребелля.

Насправді жодного підземного ходу не було, бо не існувало реальної потреби в цьому, а найголовніше, як довів тернопільський геолог Йосип Свинко, – це здійснити було неможливо, – додає краєзнавець.

27 червня 1589 року в Тернополі побував Еріх Лясота – через 5 років він відвідає з дипломатичною місією Запорізьку Січ і залишить у своєму щоденнику цінні відомості про українське козацтва.

А тоді він записав про наше місто одне речення: «Місто Тернопіль належить князю Острозькому; лежить воно на березі річки Секрет над чудовим великим ставом – таких я небагато бачив у Польщі».

У серпні 1711 року посол датського короля Юль Юст, перебуваючи у Тернополі – «великому, добре влаштованому й укріпленому стінами місті», згадав, що на його окраїні єстав.

Негативні впливи на став

Мінялися власники Тернополя, а його став й надалі існував, в ньому розводили рибу для продажу, а млини на греблі мололи борошно. Загалом же став поступово занепадав. Викуп міста в лютому 1843 року в шляхтича Тадея Туркула не покращив існування ставу. Із середини 19 століття почали зникати водяні млини, оскільки появилися млини парові.

Негативно на став вплинув час Першої світової війни. Ніхто не дбав про нього, водне плесо вкрили водорості, дно замулилося, мешканці випускали до води свою домашню птицю, процвітало браконьєрство.

У міжвоєнний період, коли Тернопіль був в складі Польщі, дещо зроблено для облаштування ставу. Так, на березі неподалік замку, на місці частинининішнього парку імені Т, Шевченка, відкрився пляж, діяла станція човнів, тренувалися спортсмени-веслувальники тощо.

Відновлений став

Віддавна через негоду інколи траплялося лихо: вода ставу виходила з берегів і завдавала чималої шкоди прибережним місцинам і людям. Так, 6 квітня 1932 року внаслідок проливних дощів вилився став, затопивши луки і городи, загинуло в обійстях чимало домашньої птиці, а наступного дня вийшов з берегів Серет – аж до Великої Березовиці розкинулося велике озеро.

Навесні 1944 року, під час запеклих боїв за місто між військами червоної армії і вермахту, гребля була розбита і став зник. Замулена місцина заросла різними травами. Підприємливі мешканці, що жили біля на березі колишнього ставу, облаштували собі городи, випасали дрібну домашню худобу. Звичайно, це не прикрашало місто.

Тому у 1956 році власті міста й області, заручившись підтримкою центральних органів в Києві, вирішили звести новий став. Були проведені відповідні гідротехнічні роботи, зведена нова гребля й укріплені береги – і появився в Тернополі знову став.

Його назвали, згідно з тодішньою радянською традицією, Комсомольським озером. Суачсна молодь мабуть не знає, що комсомол – молодіжна організація під кермуванням компартії, так званий комуністичний союз молоді. У 1992 році, вже в незалежній Україні, демократична влада міста, змінила назву водойми на Тернопільський став.

Тернопільська дамба в 1950-х роках
Фото з відкритих джерел Тернопільський став у 1965 році
Фото з відкритих Джерел

Плацдарм для чемпіонатів

Свій нинішній вигляд став зберігає понад 60 років. 14 серпня 1987 року на Тернопільському ставі (тоді він називався Комсомольським озером) розпочався чемпіонат світу з водно-моторного спорту (скутери класу 0-500); тривав чотири дні. Відтоді тут вже багато разів відбувалися чемпіонати світу та Європи з цього виду спорту, організовувалися змагання на день міста 28 серпня.

Вже стало традицією, що в Тернополі наприкінці серпня проходять змагання з віндсерфінгу (вітрильного спорту). На акваторії ставу теж відбувається така регата, яку присвячують Дню міста.

У червні 2019 року на Тернопільському ставі продовж п’яти днів відбувався чемпіонат України з віндсерфінгу.

Став вимагає турботи про себе. Необхідно слідкувати за станом води, щоби вона не замулювалася і відповідала нормі.

Нагадаємо, у 1965 році озером почав ходити невеликий теплохід, що викликало великий інтерес людей до мандрівок на воді. Через три роки появився більший теплохід під назвою «Герой Танцоров», який ходить до сьогодні. У травні 2022 року, в рамках декомунізації і дерусифікації, за рішенням відповідної міської комісії вирішено дати теплоходу на Тернопільському ставі нову назву, а саме «Ян Амор Тарновський» – на честь засновника міста і його ставу в далеких 1540-х роках.