Дитячі вірші про квіти на українській мові

Сайт для батьків mamabook.com.ua підготував корисну підбірку дитячих віршиків про квіти. Ці вірші зможуть вивчити дітки-дошкільняти (3-6 років) на свято весни, 8 березня.

***
Як зелені списи,
З вогкої землі
Виткнулися в лісі
Проліски малі.

Я візьму лопату,
В ліс я побіжу,
Пролісків багато
В горщик посаджу.

***
Айстри ранком сумували,
Що дощі на них не впали.
Алла айстри попивала,
Щоб вони не сумували.

***
Барвіє барвінок у нас біля хати,
Синіє над стежкою ніжний хрещатий.
І каже барвінок: “Є квіти у мене
І листячко те, що й зимою зелене’.

***
Там, де колоси налиті.
Розцвіла волошка в житі.
На голівці у волошки
Поселилось неба трошки.

***
Під віконцем гладіолус
У багряному цвіту.
Подає він ніжний голос:
“Я на радість всім росту”.

***
Лілії білі, лілії милі.
Тихе озерце, сонячні хвилі.
Літечко-літо. Хлюпають хвилі
Милують, лащать лілії білі.

***
Нарциси тендітні,
ласкаві нарциси
Сьогодні на святі
в руках у Лариси.
Вона їх ростила,
вона попивала
і нині учителю подарувала.

***
Ой, краса в оранжереї –
Там розквітли орхідеї.
Люблять їх дорослі й діти
Ці красиві ніжні квіти.

***
Проліски білі зустріли весну.
Першими ліс пробудили від сну.
Петрик ходив на прогулянку в ліс,
Пролісків мамі букетик приніс.

***
Садила матуся для Ванди
Красиві і ніжні троянди.
Вмивались троянди росою,
Пишались троянди красою.
І чулися їх голоси:
– Ми в світі живем для краси.

***
У зеленому гайку
У зеленому гайку
Між травою на горбку
Там конвалії в цвіту
Славлять весну золоту.

***
Фіолетову фіалку
Юний ранок відгорнув,
І фіалка на світанку
Пробудилася вад сну.

***
Гарні квіти біля хати
Навесні садила мати.
Чорнобривці чорноброві
Квітнуть в тиші вечоровій.
Чорнобривці чарівні
Так і просяться в пісні.

***
На леваду я пішла б,
ціла купа там кульбаб —
ніби сонечка малі
посідали на землі.

Я нарвала б тих квіток
та сплела б собі вінок,
щоб і я була в вінку,
наче квітка на лужку.

Чашки для вчителів з різних предметів (Інтернет-магазин Tovarik.com.ua)

7 цікавих легенд для дітей про українські квіти й трави

Красу української землі важко описати. Трави та квіти сповивають наші поля й ліси. Чимало квітів, за народними віруваннями, мають містичні властивості. Жінки збирали трави та готували любовне зілля. Часто польові квіти застосовували як захист від нечистої сили. Багато трав – це відомі народні символи. Наш сайт Mamabook підготував для дітей пізнавальну, цікаву підбірку коротких легенд про українській квіти й трави.

ЛЕГЕНДА ПРО ВОЛОШКИ

Одного разу Небо докоряло рослинам хлібного поля за невдячність: “Усе, що населяє землю, дякує мені. Квіти підносять до небес свої пахощі, ліси — таємничий шепіт, птахи — чарівні співи; лиш ви стоїте, мов закам’янілі, і мовчите. Я наповнюю ваше коріння життєдайною вологою і допомагаю визрівати золотим зернам у ваших золотих колосках”.

“Це не так. Ми дуже вдячні тобі, — заперечило Колосся. — Наша вдячність у тому, що ми прикрашаємо землю морем зелені. У нас немає іншого способу свою вдячність. Ми не можемо піднестися до тебе. Дай нам таку змогу, і ти відчуєш нашу ласку і любов”.

“Гаразд, — відповіло Небо, — якщо ви не можете піднятися до мене, тоді я зійду до вас”.

І ось Небо наказало Землі виростити серед колосків чудесні сині квіточки, шматочки його самого. Відтоді стебла хлібних злаків з кожним повівом вітру нахиляються до посланців синього неба — волошок, ластяться до них і нашіптують їм ніжні слова любові.

ЛЕГЕНДА ПРО М’ЯТУ

Колись русалка сподобала хлопця. Усе-коло нього вертілася, все старалася щось приємне зробити для нього. Було підійде хлопець до лісового струмка, а та русалка про кладку потурбується, звалить дерево від одного дерева до другого. Косить хлопець на луку траву, а тут хмара насувається – русалка ту хмару відведе вбік і втішається спостерігаючи, як радіє парубок. Але ж хлопець не знав, що має таку подругу-помічницю. Бо звідки мав знати, коли та невидима і безмовна.

Отож прийшла пора і він закохався у звичайну видиму дівчину зі свого рідного села. Зажурилася русалка, дуже їй хотілося бути на місці тієї дівчини. І почала вона просити Лісовика, щоб той зробив її видимою. Той був досвідчений і мудрий, він дуже добре знав людей, знав, що коли двоє кохають одне одного, то третій для них зайвий, хоч би він мав золоту душу і серце. Але ж русалка так уже просила, що він перетворив її на траву м’яту. Той хлопець, звичайно, так ні при що і не здогадався, хоч ця трава пахла йому і на лузі, і біля річки, і з хатньої долівки на зелені свята, і у весільному вінку нареченої.

Зате згодом, люди гідно оцінили її пахощі, до того ж виявили, що вона допомагає добре при хворобах.

ЛЕГЕНДА ПРО ЧОРНОБРИВЦІ

Давно-давно це було. Ще тоді, коли земля України не знала біди й злигоднів, коли співучий її народ мирно сіяв хліб і радо зустрічав кожного, хто приходив з добром. Ця родюча земля з луками зеленими, лісами багатими, ріками голубими, людьми сильними приваблювала чужинців з півночі. Несли вони з собою горе та сльози, забираючи у полон найдорожче – хлопчиків, що мали вирости слухняними рабами.

У цей день до поселення підходили вороги. Матері, щоб не віддати дітей чужинцям, шукали рятунку у баби Ясновидиці, яка зналася на чарах.

Принишклі й боязкі хлопчики тулилися до Любави, матері чорнобривого Кароока, що привела їх до Ясновидиці. Сива бабуня мовила слова заклинання, і діти перетворились у прекрасні кущисті квіти, які огорнули ноги Любави. Вони були чорнобривими і кароокими, як і хлопчаки.

– Залишайтесь коло матері, – мовила старенька.

Не знала Ясновидиця, що це будуть її останні слова. Чужинські мечі порубали усіх…

Так і зостались в Україні хата, мати й чорнобривці як одне ціле. Нема України без білої хати і чорнобривців, які милують материнське серце до сивих морозів.

ЛЕГЕНДА ПРО МАК

Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники-печеніги. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Хороводи водили, пісень співали. Побачили це печеніги і вирішили захопити дівчат у полон. Підстерегли вони, коли загін воїнів залишив місто і пішов у похід, та й оточили місто з усіх сторін. Зрозуміли дівчата, що їм прийшов кінець і вирішили врятуватися, втекти з міста через підземний хід. Вийшли вони на широке зелене поле і кинулись тікати до лісу.

Та побачили їх вороги і оточили з усіх сторін. І звернулася тоді найвродливіша дівчина, донька воєводи, із проханням до матінки-землі:

— Матінко-земле, врятуй нас від неволі, від життя страшного у печенігів-нечестивців. Допоможи нам знищити їх!

І зглянулася земля-матінка на сльози дівчат-полонянок. Тільки доторкнеться до дівчини печеніг, як вона стає квіткою-маком, червоною, як жар і красивою, як самі дівчата.

Так і не змогли вороги захопити в полон жодної дівчини. Потомилися печеніги і вирішили спочити. Та тільки розсідлали коней і лягли на землю, як поснули непробудним сном. Це дівчата наслали на них сон-дрімоту, відплатили за себе.

Рано-вранці поверталися із походу руські воїни. І побачили вони червону, як жар, долину маків, а біля них сплячих ворогів-печенігів. Кинулися вони на печенігів і повбивали всіх. І коли пролилася остання крапля крові печенігів, кожна квітка маку ожила і стала дівчиною. У руках дівчата тримали червоні квіти маку і подарували їх воїнам-визволителям.

І земля-матінка залишила на згадку про цей бій квіти маку. Вони щороку виростали на цій долині і радували око людям своєю красою.

ЛЕГЕНДА ПРО ПАПОРОТЬ

Була у лісничого Корнія донька Любава. Дуже вона любила природу, уміла слухати і розуміти життя зеленого дивосвіту. І було у неї найулюбленіше місце у лісі — струмок і верба біля нього. Дуже любила Любава вербиченьку. Але одного разу, гуляючи у лісі, натрапила вона на захований у чагарнику склеп. З цікавості зайшла вона до нього і побачила там стару жінку зі спутаним сивим волоссям і у брудному одязі. Запропонувала вона жінці допомогу, хоч і зрозуміла, що це лиха відьма, про яку вона чула у селі.

Але стара вигнала її, порадивши піти і попрощатися з вербою, бо вона гине. Прибігла Любава до вербиченьки і побачила, що пересох струмочок і в’яне верба. Заплакала вона з горя, а вербиченька їй прошепотіла: «Звернись до Папороті — матінки; лісової, вона допоможе». Почувши це, схопилась; на ноги Любава і побігла шукати папороть.

Дуже втомившись, знайшла вона папороть, геть знесилена заснула біля неї. І приснилась Любаві красива жінка, яка розповіла їй про те, що раз на рік, на Івана Купала вона дарує людям чарівну, але непримітну квітку. Саме ця квітка допоможе Любаві повернути воду у струмок і життя вербиці. Прокинувшись, Любава повернулась до вербиченьки і розповіла їй про зустріч з Папороттю.

А коли прийшло свято Івана Купала, Любава знайшла квітку папороті, принесла до струмка і закопала біля нього. І повернулася вода у струмок, і ожила вербиченька. Так урятувала свій маленький і улюблений світ добра щира дівчина: Любава.

ЛЕГЕНДА ПРО ПІДСНІЖНИК

В одних багатих людей росла дочка. Вона була така гарна і ніжна, що не можна було не милуватися нею. Коли ж вона підросла, до неї почали свататись гарні хлопці. Але дівчина всім відмовляла. Батькові набридло вибачатися перед знатними нареченими, і він вирішив покарати доньку: сам вибрав для неї чоловіка. Холодного і злого чоловіка, від погляду якого в’янули квіти. А дівчина покохала молодшого, ніжного і гарного, – брата свого чоловіка. Молодий парубок теж покохав дівчину. Він грав їй на сопілці і співав пісні. Коли їхні погляди зустрічались, навіть птахи змовкали.

Старший брат був сердитий на молодшого і обіцяв молоду жінку за непокірність замкнути в темній хаті. Але парубок і красуня не злякалися злого старшого брата. Кохання підказало, що їм робити. І вони втекли в гори, у квітучі сади. Старший брат пустився навздогін. Закохані сховалися у трояндах. Молоді дивилися одне на одного такими закоханими, гарячими поглядами, що дівчина розтанула і стала сльозою-краплиною, а хлопець – теплим вітром. Але злому старшому братові і цього було мало. Він закував краплину в снігову кригу, розлучив вітер і її навіки.

Коли навесні теплий вітер прилітає до своєї коханої, вона пробиває своїм теплом холодну міць і з’являється на світ гарною квіткою-підсніжкою – ніжною, нескореною, вірною і сильною в коханні. Відтоді білі квіти, які з пониклою вниз голівкою ростуть у вічному смутку за своїм коханням, назвали люди підсніжниками.

ЛЕГЕНДА ПРО БАРВІНОК

Жили колись давно чоловік з дружиною у любові і злагоді. А найбільшою потіхою для них був їхній синочок на ім’я Бар. У скорому часі виріс він гарним парубком. Багато дівчат мали собі на думці віддатися за нього. Сохло серце за Баром у однієї дівчини, котра мала за маму відьму. Посватався Бар до іншої, котра називалась Вінка. Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання.

І ось прийшов день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення і чекали тієї хвилі, щоб піти до святої церкві до шлюбу.

Аж тут казна-звідки ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття і окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах у всіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом…

А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок.