Основні і додаткові кримінальні покарання

Ця консультація не перевірена досвідченим користувачем. Правова консультація не є офіційним роз’ясненням, носить інформаційний характер та не може безумовно застосовуватися в кожному конкретному випадку.

Зміст

• 1 Нормативна база
• 2 Покарання та його мета
• 3 Поняття та види основного покарання
  • 3.1 Громадські роботи
  • 3.2 Виправні роботи
  • 3.3 Службові обмеження для військовослужбовців
  • 3.4 Арешт
  • 3.5 Обмеження волі
  • 3.6 Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців
  • 3.7 Позбавлення волі на певний строк
  • 3.8 Довічне позбавлення волі
  • 4.1 Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу
  • 4.2 Конфіскація майна
  • 5.1 Штраф
  • 5.2 Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

  Нормативна база

  Покарання та його мета

  Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

  Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

  Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

  За своєю юридичною значущістю покарання діляться на:

  1. покарання, які можуть застосовуватися лише як основні (основні покарання);
  2. покарання, які можуть застосовуватися лише як додаткові (додаткові покарання);
  3. покарання, які можуть застосовуватися як основні, так і додаткові

  Мета покарання (ч. 2 ст. 50) – кінцевий результат, якого прагне досягнути держава засобами кримінальне правового впливу. Вона проявляється у чотирьох площинах:

  • кара щодо засудженого;
  • виправлення засудженого;
  • запобігання вчиненню засудженим нового злочину;
  • запобігання вчиненню злочинів іншими особами.

  Кара щодо засудженого здійснюється завжди, коли застосовується покарання. Важливо, щоб вона відповідала принципові справедливості. Три інші прояви мети покарання с бажаними, але досягаються не завжди. Доказом цього є численні випадки вчинення злочину повторно особами, що вже відбули покарання за вчинений злочин, а також зростання злочинності.

  Поняття та види основного покарання

  Основне покарання – це покарання, яке не може додаватися до інших покарань і застосовується лише як самостійне покарання за той чи інший злочин. Основні покарання є найбільш суворими позбавленнями і обмеженнями прав і свобод, що застосовуються тільки самостійно і не можуть приєднуватися одне до одного або поєднуватися.

  Покараннями, які можуть застосовуватися лише як основні, є:

  1. громадські роботи;
  2. виправні роботи;
  3. службові обмеження для військовослужбовців;
  4. арешт;
  5. обмеження волі;
  6. тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
  7. позбавлення волі на певний строк;
  8. довічне позбавлення волі.

  Громадські роботи

  Відповідно до ст. 56 Кримінального кодексу України, громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

  Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

  Громадські роботи не призначаються особам, визнаним особами з інвалідністю першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

  Виправні роботи

  Відповідно до ст. 57 Кримінального кодексу України, покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.

  Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, приватних виконавців, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

  Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

  Службові обмеження для військовослужбовців

  Відповідно до ст. 58 Кримінального кодексу України, покарання у виді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених Кримінальним кодексом Ураїни, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк.

  Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

  Арешт

  Відповідно до ст. 60 Кримінального кодексу України, покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.

  Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.

  Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.

  Обмеження волі

  Відповідно до ст. 61 Кримінального кодексу України, покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці.

  Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років.

  Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до осіб з інвалідністю першої і другої групи.

  Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців

  Відповідно до ст. 62 Кримінального кодексу України, покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби, військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом, особам офіцерського складу, які проходять кадрову військову службу, особам офіцерського складу, які проходять військову службу за призовом, військовослужбовцям, призваним на військову службу під час мобілізації, на особливий період, військовослужбовцям, призваним на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період (крім військовослужбовців-жінок), на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених Кодексом, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк.

  Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

  Позбавлення волі на певний строк

  Відповідно до ст. 63 Кримінального кодексу України, покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу.

  Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років, за винятком випадків, передбачених Загальною частиною Кримінального кодексу України.

  Довічне позбавлення волі

  Відповідно до ст. 64 Кримінального кодексу України, довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом України, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

  Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку, а також у випадку, передбаченому частиною четвертою статті 68 Кримінального кодексу України.

  Відповідно до ч.4 ст. 52 Кримінального кодексу України, за одне кримінальне правопорушення може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом.

  Поняття та види додаткового покарання

  Додаткове покарання – це покарання, яке у випадках та порядку, передбачених Кримінальним кодексом України, додається до основного покарання за той чи інший злочин і самостійно застосовуватися не може. Відповідно до ч. 4 ст. 52 Кримінального кодексу України до основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань. Функція додаткових покарань полягає в обтяженні основного покарання з урахуванням характеру суспільної небезпеки злочину, а також особи, яка його вчинила. До покарань, які можуть застосовуватися лише як додаткові, належать:

  1. позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
  2. конфіскація майна.

  Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу

  Відповідно до ст. 54 Кримінального кодексу України засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

  Конфіскація майна

  Відповідно до ст. 59 Кримінального кодексу України покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.

  Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині Кримінального кодексу України.

  Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України.

  Поняття та види покарання, які можуть застосовуватися як основні, так і додаткові

  Покарання, яке може застосовуватися як основне і як додаткове – це покарання, яке, залежно від обставин справи, може бути застосоване або як самостійне покарання за той чи інший злочин, або у випадках та порядку, передбачених Кримінальним кодексом України, додається до іншого, основного покарання як додаткове.

  Відповідно до ч. 3 ст. 52 Кримінального кодексу України покараннями, які можуть застосовуватися як основні, так і додаткові, є:

  Штраф

  Штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і розмірі, встановлених в Особливій частині Кримінального кодексу України, з урахуванням положень частини другої статті 53.

  Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до п’ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу. За вчинення кримінального правопорушення, за яке передбачене основне покарання у виді штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, розмір штрафу, що призначається судом, не може бути меншим за розмір майнової шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, або отриманого внаслідок вчинення кримінального правопорушення доходу, незалежно від граничного розміру штрафу, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини Кодексу. Суд, встановивши, що таке кримінальне правопорушення вчинено у співучасті і роль виконавця (співвиконавця), підбурювача або пособника у його вчиненні є незначною, може призначити таким особам покарання у виді штрафу в розмірі, передбаченому санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини Кодексу, без урахування розміру майнової шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, або отриманого внаслідок вчинення кримінального правопорушення доходу.

  Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, коли його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу України.

  З урахуванням майнового стану особи суд може призначити штраф із розстрочкою виплати певними частинами строком до одного року.

  У разі несплати штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та відсутності підстав для розстрочки його виплати суд замінює несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку одна година громадських робіт за один установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за двадцять установлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

  У разі несплати штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, призначеного як основне покарання, та відсутності підстав для розстрочки його виплати суд замінює несплачену суму штрафу покаранням у виді позбавлення волі із розрахунку один день позбавлення волі за вісім неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у таких межах:

  • від одного до п’яти років позбавлення волі – у випадку призначення штрафу за вчинення нетяжкого злочину;
  • від п’яти до десяти років позбавлення волі – у випадку призначення штрафу за вчинення тяжкого злочину;
  • від десяти до дванадцяти років позбавлення волі – у випадку призначення штрафу за вчинення особливо тяжкого злочину.

  Якщо під час розрахунку строку позбавлення волі цей строк становить більше встановлених цією частиною статті меж, суд замінює покарання у виді штрафу покаранням у виді позбавлення волі на максимальний строк, передбачений для злочину відповідної тяжкості цією частиною статті.

  Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

  Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

  Позбавлення права обіймати певні посади як додаткове покарання у справах, передбачених Законом України “Про очищення влади”, призначається на строк п’ять років.

  Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання за вчинення кримінального правопорушення проти виборчих прав і свобод громадянина, передбачених статтями 157-160 Кримінального кодексу України, призначається на строк п’ять років.

  Позбавлення права керувати транспортними засобами як додаткове покарання призначається на строк до десяти років.

  Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне або додаткове покарання за вчинення кримінальних правопорушень проти основ національної безпеки України, передбачених статтями 111-1, 111-2 Кримінального кодексу України, призначається на строк від десяти до п’ятнадцяти років.

  Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу України за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв’язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

  При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк – воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове до інших основних покарань, а також у разі застосування статті 77 Кримінального кодексу України – з моменту набрання законної сили вироком.

  Наука кримінального права

  Кримінально-правова наука – це певна система поглядів, ідей, концепцій і теорій щодо кримінального закону, практики його застосування та перспектив розвитку, історії національного кримінального права та права зарубіжних країн.

  Предметом науки кримінального права є дослідження чинного кримінального права (de lege lata), а також положень майбутнього кримінального закону (de lege ferenda). Наука кримінального права вивчає діяльність правоохоронних органів та суду щодо застосування ними кримінального закону, а також вивчає та узагальнює практику судів із застосуванням ними законодавства щодо окремих видів злочинів і дає відповідні рекомендації для подальшого вдосконалення такої практики.

  Наука кримінального права досліджує правосвідомість громадян. Узагальнення цих досліджень знаходять відображення у кримінальному законі. Наприклад, тяжкість покарання повинна відповідати (у межах закону) тій мірі, яку панівна в суспільстві правосвідомість визнає справедливою. Правосвідомість суспільства певним чином враховується законодавцем, зокрема при встановленні більш суворого покарання за грабіж, ніж за крадіжку. Водночас правосвідомість судді як вища ступінь правового професіоналізму є певним критерієм призначення покарання відповідно до вимог закону.

  Отже, наука кримінального права вивчає чинні норми кримінального законодавства України і практику їх застосування та кримінальне законодавство зарубіжних держав, а також результати наукових досліджень у цій галузі вітчизняних та іноземних учених й історію кримінального законодавства, робить відповідні висновки та пропозиції, які використовуються у законодавчому процесі України.

  Основні напрями (школи) у науці кримінального права. Наукове дослідження основних кримінально-правових інститутів, якими є кримінальний закон, злочин і покарання, а також становлення науки кримінального права європейських держав відбулося у XIX ст.

  Становлення науки кримінального права пов’язане переважно з трьома її теоретичними напрямами – класичним, антропологічним і соціологічним – з деякою їх модифікацією. Ці напрями в кримінально-правовій літературі були названі відповідно школами: класична школа в кримінальному праві; антропологічна школа в кримінальному праві; соціологічна школа в кримінальному праві.

  Основоположні (концептуальні) принципи науки кримінального права були розроблені і сформульовані представниками філософсько-правового (юридичного) напряму в другій половині XVIII – на початку XIX ст., ці принципи було покладено в основу так званого класичного напряму (школи) кримінального права.

  Класична школа. Представниками цієї школи були видатні філософи – гуманісти і юристи розвинених європейських держав: француз Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755), італієць Чезаре Беккаріа (І738- 1794), німці – Іммануїл Кант (1724-1804), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Ансельм Фейєрбах (1775-1833), англієць Вільям Блекстон (1723-1780).

  Наукові дослідження цих учених з проблем кримінального закону, злочину і покарання здійснювалися за двома юридичними відносно самостійними напрямами. Французький філософ і юрист Ш.-Л. Монтеск’є та італійський гуманіст Ч. Беккаріа дослідили зовнішній (об’єктивний) зміст і сутність кримінального закону, злочину та покарання, тобто сферу криміналізації небезпечного діяння та покарання за його вчинення, і визначили демократичні і гуманістичні основи розвитку цих інститутів. Німецькі філософи і юристи вивчали внутрішній зміст і сутність кримінального закону, злочину та покарання, пов’язані з волевиявленням та виною особи, тобто сферу суб’єктивних підстав кримінальної відповідальності, обумовлених свободою волі правопорушника.

  Ці два взаємопов’язані юридичні дослідження закону, злочину і покарання та результати досліджень сприяли виникненню класичної школи в кримінальному праві з її демократичними і гуманістичними принципами кримінального права, а саме:

  • – оголошення діяння злочином має бути підвладне лише законодавцю;
  • – кожний злочин має бути точно визначений у законі;
  • – закон має карати лише зовнішні небезпечні дії за наявності вини особи;
  • – кримінальна відповідальність за думки і слова, які не супроводжуються діями, є неприпустимою;
  • – вирішувати питання про те, вчинено чи не вчинено особою злочин, повинен лише суд;
  • – покарання має відповідати вчиненому злочину;
  • – важливу роль у формуванні правового світогляду має не стільки суворість покарання, скільки його неминучість.

  Ці принципи становлять основу сучасної науки кримінального права і до сьогодні збереглися у кримінальному законодавстві європейських держав.

  У 70-х роках XIX ст. у науці кримінального права виникає ще два наукових напрями дослідження злочинного діяння і злочинця з характерними для кожного напряму метою та методами проведення дослідження.

  Один із цих напрямів пов’язаний із дослідженням злочинця з метою виявлення зв’язку злочину з розвитком і станом організму людини, а точніше, науковим дослідженням злочинця в його біологічному значенні, – так звана антропологічна школа у кримінальному праві. Методом такого дослідження стало спостереження за громадою злочинців, які відбували покарання за вчинені злочини, та виявлення анатомічної структури їхнього організму, яка могла обумовити вчинення злочину.

  Другий науковий напрям – це дослідження злочинного діяння в соціальному значенні з метою визначення місця і значення злочинного діяння у цілому ряді інших явищ соціального життя, що склало так звану соціологічну школу в кримінальному праві. Метод такого дослідження – спостереження за соціальними факторами та їх зіставлення з вчиненим злочином.

  Антропологічна школа. Початок антропологічному напряму в науці кримінального права поклав англійський лікар, який вважав, що прагнення особи вчинити злочин є різновидом її душевної хвороби, божевіллям особливого роду, і пов’язував це з анатомічною будовою черепа людини і кількістю мозкової речовини. І все ж засновником антропологічної школи у кримінальному праві вважається італійський тюремний лікар-психіатр Чезаре Ломброзо (1835-1909), який на підставі власних спостережень за громадою злочинців і вивчення анатомічної структури організму кожного, що входив до громади, опублікував наукову працю “Злочинна людина в її відношенні з антропологією, юриспруденцією та тюрмознавством” (1876). Висновком Ломброзо стало те, що злочинець – це людина, намагання якої до вчинення злочину випливає з багатьох анатомічних і патологічних її особливостей.

  Ч. Ломброзо висунув ідею про особливий тип “соціально небезпечної” – людини-злочинця. До таких злочинців пропонувалося застосовувати заходи безпеки медичного характеру та примусові заходи у вигляді заслання на безлюдні острови або довічне ув’язнення тощо. Ця так звана наукова школа не мала достатніх позитивних доказів, а подальші наукові дослідження з боку інших учених спростували погляди Ч. Лоброзо і його прибічників. Цей напрям швидко втратив значення як одного з основних напрямів у кримінальному праві.

  Соціологічна школа. Очолював соціологічний напрям в кримінальному праві видатний німецький криміналіст Ф. Ліст, який на підставі дослідження соціального і біологічного у злочині і злочинцеві виклав свої погляди на злочинність з позицій її причинності. Ф. Ліст і його послідовник італійський юрист Є. Феррі вважали, що злочинне діяння є явище соціального життя і обумовлене численними факторами і залежить від них. Такими чинниками вважалися:

  • o соціально-економічні – це злиденність, безробіття, погані умови життя, алкоголізм тощо;
  • o індивідуальні (персональні) – стать, вік, розумовий і психофізичний стан людини, її темперамент, звички, потреби тощо;
  • o космічні (природні) – пора року, час доби, клімат, стан погоди тощо. Ці фактори, на думку Ф. Ліста, створюють, керують і поширюють

  злочинність. На підставі цих факторів злочинності Ф. Ліст стверджував, що злочинність – одвічна і незмінна.

  З метою посилення захисту суспільства від злочинності прихильники соціологічної школи пропонували разом із покаранням за вчинений злочин застосовувати соціальні заходи до осіб, визнаних суспільно небезпечними, незалежно від небезпечності вчиненого ними діяння. Таке твердження представників соціологічного спрямування в науці кримінального права не відповідало основним принципам кримінального права, які були розроблені представниками класичного напряму.

  Зазначимо, що положення соціологічної школи у кримінальному праві вплинули, зокрема, на кримінальне законодавство колишнього Радянського Союзу 1920-х – початку 1930-х pp. В Основах кримінального законодавства Союзу PCP 1924 року термін “покарання” був замінений терміном “соціальний захист”. Припускалася можливість застосування таких заходів соціального захисту, як вислання або заслання до осіб не за злочин, а лише за визнання їх судом соціально небезпечними.

  Певні положення антропологічного і соціального спрямування в науці кримінального права і кримінальному законодавстві окремих держав продовжуються і дотепер з певними відтінками і модифікацією. Так, положення соціологічної школи кримінального права знайшли відображення в діючому Кримінальному кодексі Італії 1930 року і регламентували можливість визначення в особи звички і нахилу до злочину.

  На початку 1950-х років наукове дослідження злочину, злочинця і злочинності, визначення стану, динаміки та причин злочинності в Україні обумовили виділення з науки кримінального права окремої галузі правової науки, якою стала кримінологія.

  Методи науки кримінального права. З метою всебічного вивчення і розуміння проблем боротьби зі злочинністю, скоєння злочину і покарання за нього, усвідомлення соціального змісту кримінально-правових інституцій та норм, їх призначення та ефективного застосування наука кримінального права використовує такі методи дослідження, як догматичний, конкретно-соціологічний, історико-правовий, діалектичний, статистичний і порівняльного правознавства.

  Догматичний метод (його іноді називають формально-логічним, логічно-структурним, або власне юридичним). Цей метод ґрунтується на використанні правил формальної логіки і граматики (синтаксису). Застосовують його при систематизації кримінально-правових норм, визначенні змісту певних юридичних термінів, тлумаченні норми кримінального закону. Основне призначення методу – коментування кримінального закону та практики його застосування.

  Конкретно-соціологічний метод. Застосовується у ході аналізу соціальних умов і факторів, за яких існує і діє кримінальний закон; під час вирішення проблеми впливу кримінального закону на злочинність і на злочинця; дослідженні того, як знають і розуміють кримінальний закон окремі категорії громадян, як вони ставляться до практики застосування кримінального закону правоохоронними органами та судом. Цей метод реалізується в основному через усне опитування, анкетування різних верств населення або експертну оцінку.

  Історико-правовий метод. Передбачає дослідження історії розвитку національного кримінального права та вітчизняної науки кримінального права, історії кримінального права зарубіжних країн.

  Діалектичний метод. Полягає у використанні законів і категорій діалектики при дослідженні конкретних інституцій та положень кримінального права. Наприклад, такі категорії діалектики, як необхідність і випадковість, причина і наслідок, теорія кримінального права використовує у ході встановлення причинного зв’язку між злочинним діянням і його наслідками, а такі категорії діалектики, як можливість і дійсність, – під час дослідження стадій злочину.

  Статистичний метод. Застосовується під час вивчення структури і динаміки злочинності. Дослідження кількісних показників злочинності дає змогу виявити ефективність дії кримінального закону та його норм і внести у разі потреби відповідні корективи до чинного кримінального закону або прийняти новий закон.

  Метод порівняльного правознавства. Сутність його полягає у загальному зіставленні вітчизняних законів, окремих інституцій чи норм кримінального права України, положень теорії кримінального права з аналогічними інституціями та положеннями кримінального права інших країн, а також у порівнянні різних правових систем і теоретичних концепцій.

  Наука кримінального права повинна приділяти особливу увагу появі нових правових ідей, тенденцій і положень у дослідженнях учених-правознавців. Усе нове й оригінальне в цій галузі права слід аналізувати, узагальнювати та враховувати при прийнятті науково обґрунтованих кримінальних законів.