Скільки всього святих у Православній Церкві

2024
| Коментарів немає

Православна церква

друга за величиною християнська церква / З Вікіпедії, безкоштовно енциклопедія

Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:

Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Православна церква?

Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини

Схі́дна правосла́вна це́рква (грец. Ανατολική Ορθόδοξη Εκκλησία ) [5] , офіційно Правосла́вна католи́чна та апо́стольська це́рква (грец. Ορθόδοξη Καθολική και Αποστολική Εκκλησία ) [6] — третя за чисельністю (після католиків і мусульман-сунітів) [7] релігійна спільнота у світі та друга за чисельністю внутрішньо єдина християнська спільнота з приблизно 220 мільйонами охрещених членів. [8] [4] [9] Церква складається з ряду єдиних у теології помісних автокефальних церков, що перебувають між собою у євхаристійному спілкуванні. Богослужіння і віровчення є христоцентричні. Кожну з церков очолює синод (собор) єпископів, чиє завдання полягає в збереженні віровчення, традиції та практики Вселенської церкви. Усі православні єпископи ведуть свою хіротонічну лінію до одного з дванадцяти апостолів. Канонічні помісні церкви записано в диптиху православних церков. Церква не має центральних доктринальних повноважень, аналогічних Римському єпископу, але Вселенський патріарх Константинопольський всіма визнаний як primus inter pares («першим серед рівних») єпископів. Як одна з найстаріших релігійних установ, що збереглися у світі, Східна православна церква зіграла визначну роль в історії та культурі Східної, Центральної та Південно-Східної Європи, Кавказу та Близького Сходу.

    1. Вселенський патріархат Константинополя
  • Александрійський патріархат
  • Антіохійський патріархат
  • Єрусалимський патріархат
  • Російська православна церква
  • Сербська православна церква
  • Румунська православна церква
  • Болгарська православна церква
  • Грузинська апостольська автокефальна православна церква
  • Церква Кіпру
  • Церква Греції
  • Польська автокефальна православна церква
  • Автокефальна православна Церква Албанії
  • Православна церква Чеських земель і Словаччини
  • Православна Церква України
  • Охридська архиєпископія

Напівавтономні церкви

  • Отці Церкви
  • Пентархія
  • Візантійська імперія
  • Хрещення Болгарії
  • Хрещення Київської Русі
  • Велика схизма
  • Росія
  • Османська імперія
  • Північна Америка
  • Московсько-Константинопольські схизми
    • XV-XVI ст.
    • 1996
    • 2018
    • Відмінності від Католицької церкви
    • Опозиція до Filioque
    • Протидія папській зверхності
    • Акатист
    • Аполитик
    • Артос
    • Єктенія
    • Євхологій
    • Свята вода
    • Іконостас
    • Ісусова молитва
    • Кондак
    • Літургійний вхід
    • Рипіда
    • Панахида
    • Вічная пам’ять
    • Омофор
    • Православні поклони
    • Православне вінчання
    • Праксис
    • Паракласис
    • Великоднє привітання
    • Великодня проповідь
    • Великодній тропар
    • Вервиця
    • Проскура
    • Російський дзвін
    • Било
    • Стихира
    • Тропар
    • Атанасій Великий
    • Єфрем Сирин
    • Василій Великий
    • Кирило Єрусалимський
    • Григорій Богослов
    • Григорій Ніський
    • Іван Золотоустий
    • Кирило Александрійський
    • Іван Ліствичник
    • Максим Сповідник
    • Іван Дамаскин
    • Теодор Студит
    • Касія Константинопольська
    • Кирило і Методій
    • Фотій I Великий
    • Григорій Палама

    Східна православна теологія ґрунтується на святій традиції, яка включає догматичні постанови семи Вселенських соборів, Святе Письмо та вчення Отців Церкви. Церква вчить, що це єдина, свята, соборна та апостольська церква, створена Ісусом Христом у Його великому дорученні, і що її єпископи є наступниками Христових апостолів. [10] [11] Вона стверджує, що сповідує первісну християнську віру, передану святою традицією. Його патріархати, що нагадують пентархію, та інші автокефальні та автономні церкви відображають різноманітну ієрархічну організацію. Вона визнає сім основних таїнств, головним із яких є євхаристія, що здійснюється літургійно в синаксісі. Церква вчить, що через освячення, на яке звертається священник, хліб і вино, що приносять жертву, стають тілом і кров’ю Христа. Діву Марію шанують у Східній православній церкві як Богородицю, шановану в богослужіннях.

    Східна православна церква мала євхаристійне спілкування з Латинською церквою в державній церкві Риму аж до східно-західного розколу в 1054 р., особливо заперечуючи авторитет Папи Римського. До Ефеського собору в 431 р. Церква Сходу також брала участь у цьому спілкуванні, як і Орієнтальні православні церкви перед Халкедонським собором у 451 р., що розділив «Велику церкву» насамперед через розбіжності в христології.

    Oops something went wrong:

    Православна церква України

    Правосла́вна це́рква Украї́ни, ПЦУ — релігійна організація; автокефальна помісна церква на території України, складова Вселенського православ’я; посідає 15-ту позицію у Константинопольському диптиху Православних церков.

    Зміст

    Загальні відомості

    Православна церква України конституйована 15.12.2018 на Об’єднавчому соборі Православних церков України.

    06.01.2019 ПЦУ отримала Томос від Веселенського патріарха, що засвідчило набуття статусу автокефалії й канонічність Церкви. Вселенський патріархат вважає ПЦУ єдиною канонічною правонаступницею Київської митрополії.

    Офіційно зареєстрована Міністерством юстиції України 30.01.2019 як «Релігійна організація „Київська Митрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України)“ (Київська Митрополія УПЦ (ПЦУ)».

    Предстоятелем Церкви обрано митрополита Епіфанія (в миру — Думенко Сергій Петрович). Інтронізація митрополита Київського і всієї України Епіфанія відбулася 03.02.2019 у Софійському соборі в Києві.

    Кафедральний собор ПЦУ — Михайлівський Золотоверхий собор у м. Києві.

    Етапи становлення автокефалії в Україні (кін. 20–21 ст.)

    Упродовж 20 ст. фактично відбулося три хвилі змагань за автокефалію помісної церкви — 1921, 1942, 1989.

    Від 1980-х у процесі виборення автокефалії в Україні також увиразнюється кілька етапів.

    І етап

    Початок 1980-х — початок 1990-х: перехідний період держави від тоталітаризму до громадянського суспільства; визрівання передумов незалежності держави; проголошення незалежності України; поступове ослаблення напруги в державно-церковних (і зокрема державно-православних відносинах); початкове за нових умов маркування православного релігійного середовища.

    На початку 1980-х релігійні спільноти поступово почали виходити з-під партійно-державного контролю і діяти у незалежному режимі. 1989 в Україні було відроджено автокефальний рух. На початку 1990 Всеукраїнський собор Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), що відбувся в м. Києві, затвердив факт відновлення УАПЦ та ухвалив рішення про створення її Патріархату. Першим патріархом обрано митрополита Української православної церкви США Мстислава (Скрипника). Відроджена УАПЦ вважала себе наступницею Української церкви, яка виникла в 1920-х і була знищена радянською владою. Однак ці події початку 1990-х в Україні, очевидно, не були знаковими для Константинополя (і тодішнього Вселенського патріарха Димитрія І).

    Зважаючи на процеси національного та релігійного відродження в Україні, прагнучи обмежити поширення УАПЦ та всіляко зберегти свою присутність в Україні, керівництво Російської православної церкви (РПЦ) провело часткову реорганізацію своїх територіальних структур. Рішенням Архієрейського собору РПЦ (25-27 жовтня 1990) найменування «Український екзархат» (структурна одиниці РПЦ на території України) було скасовано, а статус одиниці підвищено до автономії. Як наслідок, постала Українська православна церква (в юрисдикції Московського патріархату), предстоятелю якої надано титул «Блаженніший Митрополит Київський і всієї України». Українській православній церкві було надано більшу самостійність в управлінні, але зі збереженням підлеглості Московському патріархату. 25-27 листопада 1990 Собор Української православної церкви ухвалив Статут УПЦ, де зазначено: «Українська Православна Церква з’єднана з Помісним Православними Церквами через Руську Православну Церкву» (розд. 1, п. 3). УПЦ лишалася територіальним структурним утворенням РПЦ, з елементами місцевого самоврядування. Очільником УПЦ став колишній український екзарх РПЦ — Філарет (Денисенко).

    Проте після здобуття Україною незалежності митрополит Філарет став поборником тези: «Незалежній Україні — незалежну Церкву». У листопаді 1991 Помісний собор УПЦ звернувся до Московської патріархії з проханням про надання церкві канонічної незалежності. Архієрейський собор РПЦ у квітні 1992 не тільки відхилив таке прохання, але оцінив його як розкол, піддав митроп. Філарета анафемі, висунув вимогу його зміщення. На Архієрейському соборі УПЦ у м. Харкові (травень 1992), що відбувався під контролем Московської патріархії, митрополита Філарета було звинувачено «у гріхах, несумісних зі служінням як Предстоятеля УПЦ», розкольницькій діяльності та усунуто з посади. УПЦ очолив митрополит Володимир (Сабодан).

    У червні 1992 митрополит УАПЦ Володимир (Романюк) запропонував Філаретові об’єднати церковні структури. На спільному Соборі УАПЦ і УПЦ 25-26 червня 1992 прийнято рішення про вихід громад Української православної церкви (які підтримували ідеї незалежності Церкви) зі складу РПЦ та конституювання самостійної Української православної церкви — Київського патріархату (УПЦ-КП). Предстоятелем Церкви обрано Мстислава (Скрипника) з титулом Патріарха Київського і всієї Русі-України. Церква оголосила себе правонаступницею Київської митрополії. Однак у ході церковнотворчих процесів посилилися тенденції до розмежування: частина кліру і вірян УАПЦ не визнали нового об’єднання і відкололися. Після смерті Патріарха Мстислава (1993), рішенням Помісного собору предстоятелем УАПЦ обрано Патріарха Димитрія (Ярему) (інтронізований 14.10.1993). Своєю чергою, собор УПЦ-КП обрав Патріархом Київським і всієї Русі-України митроп. Володимира (Романюка), а після його смерті (1995) на патріарший престол у жовтні 1995 обрано Філарета (Денисенка) (інтронізований 22.10.1995).

    Відтак у релігійному православному просторі України від початку 1990-х функціонувало три основні Православні церкви — УПЦ (в юрисдикції Московського патріархату), УАПЦ та УПЦ-КП. На цьому етапі розмежування інтересів конструктивного міжцерковного діалогу досягти не вдалося. Конфліктогенність релігійного середовища була високою; релігійна ситуація в Україні залишалася однією з найскладніших серед усіх пострадянських країн. Драматична роз’єднаність Українського православ’я призвела до зростання напруги у православному середовищі, релігійно-політичних протистоянь і суперечливо впливала на процеси національно-державного відродження.

    Водночас соціально-політичні трансформації початку 1990-х відбилися на активному прагненні застосувати релігійний чинник для вирішення питань соціокультурного самовизначення. Це активізувало рух за незалежність церкви й зумовило нову хвилю боротьби за автокефалію. Одним із найважливіших показників цього процесу стала динаміка росту кількості церковно-релігійних інституцій і віросповідань, а також збільшення кількості громадян, які декларували свою релігійну приналежність. Так, у період 1985–2002 кількість релігійних організацій зросла з 6262 до 28 383; конфесій і релігійних течій — з 16 до 120; частка громадян, які вважали себе віруючими, у період 1991–2002 — з 43 % до 60,2 %.

    На цей етап припадають перші спроби українських церков окреслити автокефальний простір існування.

    ІІ етап

    Середина 1990-х — 2004: формування кількох конфесійних середовищ роз’єднаного Українського православ’я, наростання міжконфесійних протиріч, пошук моделі відносин церкви й держави. Ці процеси перебігали на тлі складних і суперечливих суспільно-політичних та соціально-економічних трансформацій суспільства.

    Упродовж цього періоду УПЦ, як і раніше, фактично лишалася у підпорядкуванні РПЦ. УПЦ-КП поступово нарощувала свій вплив, від 2002 позиціонувала себе як помісну церкву (попри те, що з боку УПЦ розглядалася як самочинна автокефалія). УАПЦ була самостійною конфесійною одиницею де-факто і теж розширювала зону впливу: так, 1995 до неї долучились Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська єпархії. Питання про помісну церкву не поставало на порядку денному Церков, з огляду на існування й загострення організаційних протиріч. На офіційному рівні вперше озвучив зацікавленість держави в Українській помісній православній церкві Президент України Л. Кучма в 1999.

    У період кризи та суспільних змін, оприявнених Помаранчевою революцією, активізувалося питання про природу взаємин церкви і суспільства. В ході подій революції (2004) відбувся сплеск суспільно-політичної активності релігійних організацій, який перевершив їхню соціальну активність за весь попередній час від здобуття Україною незалежності. За тих обставин, незважаючи на пряму заборону Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» на участь релігійних організацій у політичних процесах (ст. 5; ст. 16, ч. 3), фактично не залишилося жодного релігійного об’єднання, яке б не заявило про свою громадянську позицію.

    Поступово зростала підтримка ідеї помісної церкви в суспільстві. У 2003 за помісність Українського православ’я віддали свої голоси 17,4 % опитаних, а в 2007 — 20,7 % респондентів. Однак утвердження Української помісної православної церкви (УППЦ) в риториці 1990-х та першій декаді 2000-х здебільшого аргументували посиланнями на багатовікові традиції змагання за автокефалію від часів правління Ярослава І Мудрого, історичний досвід держав із домінуючим православ’ям, істини Святого Письма та канони церковного права.

    ІІІ етап

    2005 — 2013/2014: зростання впливу релігійних організацій; роз’єднаність православ’я; пошук шляхів порозуміння; перші реальні кроки офіційних представників влади наблизити здобуття автокефалії Українськими церквами; переосмислення ідеї створення помісної церкви в Україні в церковно-релігійному середовищі.

    Після Помаранчевої революції спостерігалися певні кроки православних конфесій в Україні до порозуміння. 27.11.2007 Архієрейський собор УАПЦ направив звернення до Собору УПЦ із закликом продовжити діалог, розпочатий в 1995 (22.11.1995 Священний синод УПЦ створив Синодальну комісію УПЦ по діалогу з УАПЦ). 14.12.2007 до УПЦ надіслано «Звернення Священного Синоду та єпископату УПЦ КП до архієреїв, духовенства та вірних Української Православної Церкви (в складі Московського Патріархату)». Станом на січень 2007, за даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), 50,5 % населення України підтримували ідею конституювання УППЦ, проти виступали лише 10,7 %.

    Найближче до автокефалії за доби незалежності Україна була за президента В. Ющенка в 2008: питання про автокефалію церкви порушувалося під час візиту до м. Києва Вселенського патріарха Варфоломія на 1020-ліття хрещення Русі. Наступним кроком став розгляд питання автокефалії в 2009, було навіть укладено компромісний текст. Однак спроба виявилася безрезультатною: залаштункові перемовини, інтриги, пошуки зиску, ставка на об’єднання єпископату, а не вірян, дебати навколо підписантів документу тощо завадили реалізації автокефалії для Української церкви.

    Окремі кроки контактування з Константинополем спостерігалися і з боку конфесій. Зокрема, 26.08.2009 на Архієрейському соборі УАПЦ було прийнято Звернення до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням «активізувати діалог та розглянути можливі компромісні варіанти вирішення українського церковного питання», прийняти УАПЦ до складу Вселенського патріархату на правах автономії. Наголошувалося, що «здобуття автокефалії було й залишається стратегічною метою українського автокефального руху».

    Протягом цього періоду помітно змінилося й ставлення суспільства до церкви. У 2010 рівень суспільної довіри до церкви досяг максимуму (72,5 %).

    Разом з тим, після провальної у багатьох аспектах політики президента В. Ющенка щодо конституювання Української помісної православної церкви, ідея помісності православ’я зазнала значної втрати прихильників. У 2013–2014, відповідаючи на питання про створення єдиної помісної Української церкви, 39 % респондентів (від 24 % на Заході до 46 % на Півдні України) зізналися, що не знають, про що йдеться. Частки впевнених у тому, що така Церква має бути створена, і тих, хто дотримувався протилежної думки, були фактично однаковими — 21 % і 22 % (18 % з цим питанням не визначилися). З-поміж тих, хто визначився, 19 % вважали, що така Церква має бути створена «тільки зусиллями представників церков шляхом міжцерковного діалогу», 14 % — зусиллями представників церков і громадськості, 8 % — зусиллями представників церков і державної влади, 1 % — зусиллями державної влади.

    ІV етап

    2014–2019: активна фаза просування до автокефалії (пошук шляхів її реалізації); усвідомлення на офіційному рівні проблеми помісності Українського православ’я з-поміж суспільно-значущих.

    Події Революції гідності та агресія РФ зумовили національне пробудження, зростання громадянської активності українців й активізували суспільно-політичну ситуацію навколо ідеї Української помісної православної церкви. Саме російська окупація частини українських територій виразно розмежувала релігійне середовище України за критерієм ставлення до процесів національного державотворення та спонукала широкий загал і державне керівництво до глибшого розуміння значення розбудови національної (помісної) церкви. Відповідно, зріс суспільний запит на національно орієнтовані духовні цінності та інститути, державницькі проекти. Серед них — фундація УППЦ.

    Відповіддю на суспільний запит стало Звернення Синоду УПЦ-КП від 22.02.2014 щодо подолання розділення Православної церкви в Україні. Патріарх Філарет порушив питання про початок діалогу та утворення в Україні єдиної помісної церкви: «У цей трагічний і доленосний момент історії українського народу як ніколи очевидною є потреба подолати розділення Православної Церкви в Україні, яке триває вже понад 20 років, та утворення в Україні єдиної Помісної Української Православної Церкви. Існуюче розділення тісно пов’язане з розділенням у суспільстві, живить його і підживлюється від нього. Єдина Помісна Церква повинна і могла би відігравати потужну миротворчу та об’єднуючу роль в суспільстві, сприяти порозумінню між різними силами, недопущенню розпалювання ворожнечі на національній, релігійній, регіональній, мовній основі».

    Поряд із тим в умовах гібридної війни спостерігалося наростання внутрішньої кризи УПЦ. Де-факто УПЦ залишалася в Україні головним легітимним репрезентантом російської православної традиції. Не випадково розпочався поступовий перехід окремих громад УПЦ до юрисдикції УПЦ-КП.

    Гостра напруженість в україно-російських міждержавних відносинах вплинула на зростання інтересу Константинополя до України: зокрема, питання об’єднання Українського православ’я розглядалося на Помісному соборі Константинопольського Патріархату в серпні — вересні 2015. У своїх промовах упродовж роботи синтаксису Патріарх Варфоломій неодноразово відзначав, що Вселенська Патріархія є Церквою-Матір’ю для Української церкви, несе відповідальність за духовну опіку над своєю паствою. Україну з неодноразовими візитами відвідували ієрархи УПЦ в Канаді та США (перебувають під омофором Константинополя).

    До теми утвердження УППЦ неодноразово звертався Президент України П. Порошенко упродовж 2016 (зокрема під час зустрічей зі Вселенським патріархом Варфоломієм, предстоятелями Помісних православних церков, представниками Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, патріархом Філаретом). У березні 2016 в м. Стамбулі відбулася офіційна зустріч Президента України П. Порошенка з Вселенським патріархом Варфоломієм I, де було обговорено перспективи створення в Україні помісної православної церкви.

    Наступним кроком стало «Звернення Верховної Ради України до Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні» (постанову підтримали 245 членів парламенту). Окрім того, Рада просила Константинополь «видати Томос про автокефалію Православної церкви в Україні» та скасувати документ від 1686 про тимчасову підмосковську юрисдикцію Київської митрополії. Своє звернення серед іншого депутати аргументували підтримкою з боку Московського патріарха Кирила (Гундяєва) дій російської влади у конфлікті на Донбасі та окупації Криму. Звернення Ради мало значний суспільний і міжнародний резонанс, а також гостру реакцію від РПЦ.

    Вагомим конфліктним чинником у відносинах між Вселенським і Московським патріархатами і особисто між їх предстоятелями стали події навколо Всеправославного собору. Скликання Собору, який мав зібратися після тривалої перерви, стати маніфестацією цілісності й соборності Вселенського православ’я та місцем дискусії з найактуальніших питань, на останньому етапі було загроженим через постійні ультиматуми з боку РПЦ. Всеправославний собор відбувся 16-27.06.2016, але без участі РПЦ, Антіохійської, Болгарської та Грузинської православних церков, що перешкодило планам «революційного» прориву у консолідації Вселенського православ’я.

    У цей період в Україні внаслідок агресії РФ змінилася внутрішньополітична ситуація. Реалії гібридної війни переконливо доводили, що Росія використовує проти України широкий комбінований арсенал засобів, зокрема й гуманітарну інтервенцію через релігійні інституції. В Україні, де більшість вірян — православні, УПЦ виконувала роль одного з дієвих інструментів проросійського впливу та ідеологічної експансії. Саме через Українську православну церкву, юридично й організаційно підпорядковану Московській патріархії, Кремль активно маніпулював свідомістю мільйонів українських громадян, намагався насаджувати ідеологеми «русского мира», дискредитував автокефальний рух в Україні, здійснював спроби приватизації національної української історії. Подолання залежності України від Російської Федерації та інших церковних центрів за межами України вимагало утвердження автокефалії національної Православної церкви.

    Упродовж 2018 здійснювалися надважливі заходи щодо зміцнення духовного фундаменту українського народу й нейтралізації політико-ідеологічного впливу Росії на Українську державу в умовах гібридної війни (на поч. 2018 в юрисдикції УПЦ перебувало 12675 організацій, або 65,2 % православної мережі). У квітні 2018 Верховна Рада України і Президент України П. Порошенко спільно з УПЦ КП, УАПЦ та низкою єпископів УПЦ направили звернення до Константинопольського патріарха Варфоломія з проханням дарувати Томос про автокефалію Православній церкви в Україні. Константинополь ухвалив принципове позитивне рішення. На VII Національному молитовному сніданку 31.05.2018 президент П. Порошенко акцентував увагу на безпековому вимірі боротьби за автокефалію, наголосивши: «Церква має бути відділена від держави, але в першу чергу — від сусідньої держави, країни-агресора, якій ми не маємо дати права працювати п’ятою колоною, бо це наша з вами відповідальність за Україну, яку ми любимо понад усе».

    Упродовж травня–серпня 2018 спеціально утворена комісія Вселенського патріархату у складі трьох архієреїв на чолі з митрополитом Гальським Еммануїлом здійснила візити до інших автокефальних Православних церков, інформуючи їх про позицію Константинополя. По завершенні цих візитів мав бути підготовлений звіт Спеціальної комісії для відповідного рішення на найближчому (вересень 2018) засіданні Священного синоду Константинопольського патріархату. Визначальною у цій дискусії мала стати особиста позиція Вселенського патріарха Варфоломія, неодноразово оприлюднена у низці його виступів і промов.

    У серпні 2018 патріархи Кирило та Варфоломій зустрілися в м. Стамбулі.

    Доленосними стали ухвали Синоду Вселенського патріархату від 11.11.2018: скасовано рішення 1686 про передання Київської митрополії в управління Московського патріархату (відтак Москва позбавлялася права призначати Київського митрополита); прийнято та розглянуто апеляцію від Філарета (Денисенка), Макарія (Малетича) та їхніх послідовників, які опинилися у схизмі не з догматичних причин, — згадані персоналії були канонічно поновлені у своєму єпископському або священицькому сані; відновлено сопричастя їхніх вірян з Церквою; анафема РПЦ Філарету визнана недійсною. Було оголошено про започаткування процесу надання автокефалії Православній церкві в Україні. На листопад 2018 планувалося проведення Об’єднавчого собору українських Православних церков, на якому мав бути обраний предстоятель єдиної помісної церкви (що йому був би вручений Томос).

    15.10.2018 Синод РПЦ ухвалив рішення про повний розрив євхаристійного спілкування з Константинопольським патріархатом. У засіданні брало участь двоє представників УПЦ МП — митрополит Київський і всієї України Онуфрій та митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука.

    22.10.2018 Вселенський патріарх Варфоломій заявив, що не планує відступати у вирішенні питання про українську автокефалію, незважаючи на тиск РПЦ.

    03.11.2018 Президент України підписав Угоду про співпрацю та взаємодію між Україною та Вселенським патріархатом у створенні незалежної Православної церкви в Україні, в якій, зокрема, деталізовано процес надання Томосу. Синод Вселенського Патріархату (27-29.11.2018) призначив дату Об’єднавчого собору Православних Церков в Україні.

    06.01.2019 під час урочистої літургії Вселенський Патріарх Варфоломій вручив «Патріарший і Синодальний Томос надання автокефального церковного устрою православній Церкві України» обраному митрополиту Епіфанію (Думенку) і Президентові України П. Порошенку. Україна стала повноправним суб’єктом міжнародних релігійно-церковних відносин.

    Сучасний стан

    Статистика

    Станом на 2023 Православна Церква України складається з 45 єпархій, які об’єднують близько 8500 релігійних громад, діють понад 80 чоловічих та жіночих монастирів. З-поміж 9 закладів вищої духовної освіти — 5 духовних академій (Київська, Львівська, Волинська, Ужгородська, Івано-Франківська), 1 інститут (Івано-Франківський), 3 духовні семінарії (Львівська, Рівненська, Дніпровська). Крім того, освітні програми «Богослів’я» першого (бакалаврського) і другого (магістерського) рівнів вищої освіти діють у світських вишах. Служіння здійснюють бл. 5300 кліриків, з них понад 60 архієреїв.

    За період 2018–2023 про зміну юрисдикції та перехід до ПЦУ заявили бл. 1550 релігійних громад.

    Перехід на новоюліанський календар

    24.05.2023 Архієрейський собор під головуванням Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія ухвалив постанову «Про врегулювання календарного питання в Православній Церкві». Йдеться про перехід на сучасний новоюліанський календар, яким користуються більшість Православних автокефальних церков, зокрема найавторитетніші стародавні патріархати (Константинопольський, Александрійський, Антіохійський). Серед причин переходу: об’єктивна необхідність зближення зі Вселенським патріархатом та більшістю православного світу; прагнення збереження національної самобутності, утвердження національної / української, духовної ідентичності; дистанціювання від ідеології рашизму, захист від агресії «русского мира». Активізувала перехід повномасштабна агресія РФ: докорінно змінилися соціальний і культурний контекст та сприйняття юліанського календаря (асоціюється з російським православ’ям і практикою Російської православної церкви). Рішення про перехід 27.07.2023 затвердив Помісний собор (найвища владна соборна інституція Церкви).

    Ухвалене рішення: веде до зближення з Вселенським патріархатом та Вселенським православ’ям; віддаляє від ворожої країни та впливу її церкви (РПЦ), яка перетворилася на орган державної ідеології та пропаганди.

    Відповідно до постанови Помісного собору перехід на новоюліанський календар розпочався з 01.09.2023. За новим стилем дати неперехідних свят, постів, дні вшанування пам’яті святих змістяться на 13 днів і збігатимуться з чинним міжнародним григоріанським календарем. Однак ПЦУ та Українська греко-католицька церква зберігатимуть чинну Пасхалію — дати святкування Великодня і прив’язаних до нього рухомих свят. Календарна традиція щодо обчислення Пасхалії є загальною для всіх помісних Православних церков.

    Значення

    Утворення Православної церкви України стало епохальною подією як в історії церковного життя, так і у державному та світовому вимірах. Вплив цієї події увиразнений у багатьох контекстах: утвердження незалежності Українського православ’я від Московської патріархії як логічне завершення тривалого процесу деімперіалізації й деколонізації; консолідація українського суспільства; вибудова партнерської моделі відносин держави й церкви; зміцнення національної безпеки України; утвердження / поширення впливу України на міжнародній арені; набуття церковної суб’єктності й рівності серед інших канонічних церков Вселенського православ’я, презентація православної спільноти України на міжнародній арені; оприсутнення соціокультурних, національних, духовно-ментальних особливостей Українського православ’я.

    Експерти та аналітики прирівнюють значущість конституювання ПЦУ до ефекту набуття незалежності Україною (1991). Церква, як і держава, отримала можливість вільного духовного розвитку під егідою Константинопольського патріархату.

    Із визнанням автокефалії ПЦУ фактично започатковано переструктурування Вселенського православ’я.

    Джерела

    • Документи Святого і Великого Собору Православної Церкви. Крит, 2016. Київ : Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості ; Дух і Літера, 2016. 112 с.
    • Про Звернення Верховної Ради України до Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні: Постанова Верховної Ради України № 1422-VIII від 16 червня 2016 р. // Відомості Верховної Ради України. 2016. № 27. Ст. 528. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1422-19
    • Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році». Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2017. 928 с.
    • Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2018 році». Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2018. 688 с.
    • Звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія // Президент України. 2018. URL: https://www.president.gov.ua/administration/zvernennya-prezidenta-ukrayini-do-vselenskogo-patriarha-varf-438
    • Про підтримку звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні: Постанова Верховної Ради України № 2410-VІІІ від 19 квітня 2018 р. // Верховна Рада України. 2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2410-19
    • Заявление Священного Синода Русской Православной Церкви // Русская Православная Церковь. 2019. URL: http://www.patriarchia.ru/db/text/5515008.html
    • Доповідь Митрополита Київського і всієї України Епіфанія на розширеному засіданні Архієрейського Собору Української Православної Церкви (Православної Церкви України) // Православна Церква України. 2023. URL: https://www.pomisna.info/uk/document-post/dopovid-predstoyatelya-na-zasidanni-arhiyerejskogo-soboru-24-travnya-2023-r/
    • Про врегулювання календарного питання в Православній Церкві України: Постанова Архієрейського Собору Української Православної Церкви (Православної Церкви України) у розширеному складі під головуванням Блаженнійшого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України, від 24.05.2023 // Православна Церква України. 2023. URL: https://www.pomisna.info/uk/document-post/202245/

    Література

    1. Войналович В. А. Сучасне українське православ’я: старі і нові виклики // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2018. № 3-4 (95-96). С. 141–192.
    2. Олександр (Драбинко), митроп. Українська Церква: шлях до автокефалії. До дискусій навколо канонічного статусу, богослужбової мови та історії Української Церкви. Київ : Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира, Дух і Літера, 2018. 684 с.
    3. Здіорук С. Конституювання Православної Церкви України як чинник зміцнення національної безпеки Української Держави // Релігійна безпека/небезпека України / За ред. проф. А. Колодного. Київ : УАР, 2019. С. 136–148.
    4. Киридон А. М. Становлення помісної Православної церкви в Україні (2016–2019 рр.) // Південь України: етно-історичний, мовний, культурний та релігійний виміри : в 8 вип. Одеса : Олді-плюс, 2019. Вип. 7. С. 180–190.
    5. Саган О. Православна Церква України: конституювання та перспективи розвитку. Київ : [б. в.], 2019. 103 с.
    6. Титаренко В., Титаренко О. Суспільно-політична ситуація України: ризики і загрози в контексті наявної релігійної безпеки // Релігійна безпека/небезпека України / За ред. проф. А. Колодного. Київ : УАР, 2019. С. 209–214.

    Автор ВУЕ

    Покликання на цю статтю: Киридон А. М. Православна церква України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/ Православна церква України (дата звернення: 15.02.2024).

    Статус гасла: Оприлюднено
    Оприлюднено:     10.04.2020

    Важливо!

    Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

    Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

    Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

    Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

    Всіх святих день

    Всіх святи́х день (лат. Sollemnitas Omnium Sanctorum ; грец. Κυριακὴ τῶν Ἁγίων Πάντων ; англ. All Saints ; фр. Тoussaint ; нім. Allerheiligen ) — християнське свято, день пам’яті та вшанування всіх святих: як канонізованих церквою, так і незнаних праведників, чиє життя було суголосне християнським уявленням про святість. У Католицькій церкві має ранг торжества (урочистості), відзначається 1 листопада; цього ж дня святкують і в англіканській, лютеранській, методистській традиціях; у Православній церкві відоме як Неділя (Собор) всіх святих, є перехідним святом, яке відзначають у наступну неділю після Трійці.

    Зміст

    Історична довідка

    Вшанування християнами пам’яті святих відоме від перших століть поширення християнства як ушанування святих мучеників за віру. Локальні християнські спільноти мали власні списки мучеників. Поступово до таких списків почали вносити й інших осіб, яких наділяли особливою святістю. Першим святим з-поміж тих, хто не був замучений, став єпископ Мартин Турський (пом. 397).

    Датування Дня всіх святих складалось поступово, під впливом різних місцевих традицій та визначних подій. Так, в Антіохії багатьох безіменних святих мучеників згадували у неділю після Зіслання Святого Духа.

    13.05.610 папа Боніфацій IV освятив римський Пантеон (за часів Риму — храм усіх богів) та іменував його церквою на честь Богородиці та всіх мучеників. На річницю цих подій було встановлене свято Всіх святих.

    Пізніше папа Григорій III у базиліці Св. Петра освятив каплицю на честь Спасителя, Богородиці, всіх апостолів, мучеників і сповідників Христа та всіх досконалих праведників, котрі жили по всьому світі. Точна дата події невідома, але від того часу в європейських країнах (найперше у Британії та Ірландії) День всіх святих відзначають 1 листопада.

    В 9 ст. імператор Людовик I Благочестивий, король франків, поширив свято на всю Священну Римську імперію.

    935 папа Іоанн XI зробив свято загальним для всієї Католицької церкви. Невдовзі Григорій VII остаточно переніс святкування з 13.05 (дата освячення Пантеону) на 01.11. За однією з версій, день святкування був обраний з огляду на те, що на цей час припадало традиційне кельтське свято Самайн, пов’язане, серед іншого, із шануванням мертвих (версія, зокрема, пояснює популярність пам’яті усіх святих серед британських та ірландських християн). У кожному разі, язичницькі традиції Самайна частково знайшли своє відлуння у святкуванні надвечір’я Дня всіх святих (див. Гелловін).

    У Католицькій церкві

    День всіх святих у Католицькій церкві належить до так званих обов’язкових днів, коли всі віряни неодмінно повинні відвідати месу і можуть отримати відпуст. Празник має нагадувати вірним про їхнє покликання до святості.

    У День всіх святих або його надвечір’я в багатьох католицьких країнах традиційно проводять процесії святих на вулицях, бали всіх святих (переважно у парафіяльних приміщеннях, при дитячих закладах та молодіжних католицьких організаціях). На них діти й дорослі вбираються у костюми святих (відповідно до імені святого, на честь якого названі, або за власним вибором). Такі заходи мають духовно-просвітницький зміст, є маніфестаціями та засобами ствердження релігійно-духовної ідентичності. Учасники процесій і балів представляють символічні атрибути «своїх» святих, розповідають про них, співають молитовні гімни тощо.

    У низці країн світу (зокрема, у Польщі, Угорщині, окремих федеральних землях Німеччини, Іспанії, Португалії, Гватемалі та ін.) католицький День всіх святих є національним святом і офіційним вихідним днем (загальнодержавним або регіональним — для тих регіонів, де переважає католицьке населення).

    У Православних церквах

    День всіх святих у Православних церквах ще називають Собором (або Неділею) всіх святих. За давньою традицією, що сягає 4–5 ст., східні християни згадують усіх святих у Божественній літургії в першу неділю після Трійці (П’ятидесятниці, Зіслання Святого Духа), тобто у восьму неділю після Великодня (Пасхи).

    У грецькій Церкві вже на початку 5 ст., за часів Івана Золотоустого відзначався День усіх мучеників. Найдавніший сирійський календар з 411 подає п’ятницю після празника Пасхи як поминальний день усіх мучеників. Календар сирійців-несторіан у той самий день поминає всіх сповідників віри. Коли саме згадка всіх мучеників перейшла у свято Всіх святих, а його датою стала перша післяпасхальна неділя, — невідомо. Вважають, що таке датування підкреслює особливий зв’язок святості з дією Святого Духа в людських серцях.

    День всіх святих у православ’ї завершує Троїцьку седмицю. Цього дня православних вірян, окрім відвідування служб у храмах, особливо заохочують звертатися до своїх святих покровителів із проханням про допомогу в справах. Також це свято у православній традиції тлумачать як сприятливе для освідчень, заручин і весіль.

    Звичаєвий складник традиції містить і деякі заборони: як-от, подорожувати і переїжджати, залишати відчиненими двері та вікна, працювати на чужому городі тощо.

    В Україні

    Останнім часом в Україні, крім участі практикуючих християн різних конфесій у церковних службах, почала приживатися у парафіях (передусім, римо-католицьких) загальнокатолицька традиція балів Усіх святих (31 жовтня або 1 листопада). Так, у м. Києві з 2010 вони відбуваються в Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського (розпочав діяльність 1992 як коледж католицької теології, з 2000 став філією Папського університету св. Томи Аквінського «Angelicum», з 05.05.2000 отримав сучасну назву). Святкування розпочинають службою Божою, продовжують як культурний захід, фестиваль талантів. На святі сусідують просвітницькі конференції, співані молитви та веселі дискотеки. До участі в таких заходах долучаються представники з різних конфесій (зокрема, греко-католики, православні, часом і протестанти).

    Набуває творчого розвитку традиція католицьких процесій на День всіх святих (так, 01.11.2018 у м. Вінниці відбувся флешмоб-хода на честь усіх святих).

    Після Революції гідності народними святими для українців стали борці «Небесної Сотні».

    Рішенням Синоду єпископів Української греко-католицької церкви (1991) в четверту неділю після Зіслання Святого Духа встановлено свято Неділі Всіх Святих українського народу. Аналогічно до Дня всіх святих, йдеться про вшанування всіх українців: не лише тих, які вже визнані Церквою святими, але й усіх, хто відзначився святістю за земного життя. Серед таких — мученики й ісповідники 20 ст., зокрема митрополит Андрей Шептицький та патріарх Йосиф Сліпий. Після Майдану 2013-2014 народними святими для українців стали борці, що склали «Небесну Сотню», а в наступні роки російсько-української війни до них приєдналися «Небесні тисячі».

    Надвечір’я Дня всіх святих

    Переддень відзначається лише перед великими християнськими святами і включає відповідні церковні служби.

    Канун Дня всіх святих (Меса всіх святих, Гелловін, від староангл. All hallow ees, англ. All Hallow’s Eve) в європейській традиції увібрав частину звичаїв дохристиянського кельтського свята Самайн. Останнє було пов’язане із завершенням циклу сільськогосподарських робіт, увиразнювало зв’язок живих із померлими, а також з духами, потойбіччям.

    Деякі елементи у відзначання Геловіну додались з Англії та Ірландії (ходіння за частуванням) та Франції (популярні вистави «танців смерті» за часів «великої чуми»
    14-15 ст.), були витворені народні легенди про грішника Джека і його «ліхтар»-ріпу, пізніше — гарбуз, вирізьблений у подобі ощиреної фізіономії з виряченими очима та підсвічений ізсередини. Останній атрибут став «лякалкою» (насамперед для духів, аби не шкодили), котру брали у свої вилазки святкувальники, часто вдягнені у костюми — як всякої нечисті, так і святих, котрі нечисть поборювали. Гурти святкувальників ходили вулицями та зазирали до осель у намірі відігнати злих духів, за що отримували пригощення.

    Різні традиції святкування Геловіну «сплавились у котлі» європейських переселенців Нового світу та включали костюмовані ходіння, випрошування дітьми частувань і смаколиків, різноманітні ворожіння, вигнання злих духів, запалення вогнищ і ритуали очищення, готування особливих страв, моторошні оповідки та ін. У 19, а особливо у 20 ст., додалися новоосвоєні світські традиції, як-от: тематичні інсталяції та атракціони з «лякалками», пов’язаний зі смертю та демонічним потойбіччям антураж, перегляди фільмів жахів, концерти атмосферної музики, костюмовані вечірки молоді тощо. Християнські церкви не підтримують такі святкування та пропонують альтернативи, пов’язані із зосередженням на духовному змісті свята.

    Гелловін у його секулярних формах був суттєво комерціоналізований, його символи стали радше декораціями, отримали різне смислове наповнення: від кітчевого, мас-культурного — до філософського й злободенно-політичного.

    В Україні Гелловін переважно знають як популярне серед частини молоді та підлітків костюмоване світське свято, мало не центральне місце в якому посіли хизування епатажними костюмами та макіяжем, тематичні вечірки.

    З початком російсько-української війни, а особливо в 2022, поряд із дизайнерськими композиціями з гарбузами у вітринах українських магазинів і офісів, щочастіше траплялися вирізані на гарбузах «побажання» для агресорів та інші Гелловінські інсталяції аналогічного спрямування.

    Додатково

    • Як це стається і з різними іншими традиціями, геловінські реалізуються в різноманітних формах. В Європі та Новому світі у 19 ст. на Геловін по сусідах ходили молодші діти зі співочими побажаннями господарям, отримуючи за це гостинці. В Америці 20 ст. походи дітей за цукерками у супроводі батьків (котрі також бувають у маскарадних костюмах) не обов’язково були (і є дотепер) пригодами демонічних персонажів, а відбуваються просто як веселі сімейно-сусідські прогулянки. Вітальний вираз «цукерки або шкода» усталився у геловінських дитячих пустощах, Процесія костюмованих дітлахів проходить перед Президентом США на святковому прийомі, де діти отримують солодощі.
    • Останніми роками у соціальних мережах католики та всі охочі до Дня всіх святих проводять флешмоб — виставляють святкову аватарку із зображенням свого святого (за ім’ям або обраного) з коментарями. В кінці жовтня 2022 на таких аватарках українці стали «вдягати» своїх святих покровителів у камуфляж.
    • Забави-лякалки з гарбузами здавна побутували і в Україні. Авторитетний етнограф Олекса Воропай констатував наявність на вітчизняних теренах дитячих (переважно) походеньок з гарбузом. А родова пам’ять нащадків старокиївських родин зберегла перекази про ватаги «могилянських спудеїв», котрі такими гарбузами з вирізаними хрестами лякали нечисть, вбиралися на кшталт колядницьких ватаг, співали псалми і канти під вікнами киян. У бурсацьких гуртах були персонажі-святі та персонажі-чорти. Кмітливі спудеї приймали від господарів смаколики в обмін на відганяння нечистих духів від осель. Часом у цих практиках вбачають творче освоєння та адаптацію середньовічної європейської традиції.

    Література

    1. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис : у 2 т. Мюнхен : Українське видавництво, 1968. Т. 2. С. 251–252.
    2. Hutton R. Stations of the Sun: A History of the Ritual Year in Britain. Oxford; New York : Oxford University Press, 1996. 596 р.
    3. Langgärtner G. All Saints’ Day // The Encyclopedia of Christianity / Еd. by E. Fahlbusch, G. W. Bromiley. Grand Rapids : Wm. B. Eerdmans, 1999. Vol. 1. Р. 41.
    4. Rogers N. Halloween: From Pagan Ritual to Party Night. New York : Oxford University Press, 2002.
    5. Морозов К. Про історію та традицію празника «Всіх Святих» і дня поминання померлих // Релігійно-інформаційна служба України. 2008. URL: https://risu.ua/pro-istoriyu-ta-tradiciyu-praznika-vsih-svyatih-i-dnya-pominannya-pomerlih_n25718
    6. Pałęcki W. Wszystkich Świętych // Encyklopedia katolicka. Lublin : Towarzystwo Naukowe Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego, 2014. T. 20. Р. 1020–1022.
    7. Балога П. Гелловін: історія одного непорозуміння // Релігійно-інформаційна служба України. 2015. URL:https://risu.ua/gellovin-istoriya-odnogo-neporozuminnya_n107421
    8. Кузев В. Гелловін: особливості культурно-релігійних трансформацій // Релігійно-інформаційна служба України. 2016. URL: https://risu.ua/gellovin-osoblivosti-kulturno-religiynih-transformaciy_n81786
Українцям