“Обіцяв намотати маму на гусеницю”: історія українського бійця, чий батько воював на боці окупантів

Мати з батьком розійшлися ще у 2009 році, якщо я не помиляюся. 2009-2010 рік. Жили ми окремо, але я спілкувався з татом до 2014 року.

Коли почалась Революція Гідності, я був на Майдані у Дніпрі – там теж були зіткнення з Беркутом і проросійськими силами. Уже тоді в нас були сварки.

На початку, коли (проросійські сили – ред.) формувалися ще в Слов’янську, він приїхав до своїх батьків, зібрав речі і поїхав у Слов’янськ. Батьки його поїхали в Росію за декілька тижнів і більше сюди не поверталися. Так само, як і він.

Коли почалися зіткнення на Донбасі, я вступив у ряди самооборони Павлограду, звідки я родом. Ми з батальйоном Кульчицького будували блокпости, допомагали. Потім вже з “Правим сектором”.

А влітку я почав збирати документи до батальйону “Дніпро 1” – це перший добровольчий батальйон на базі МВС. Довго збирав, бо мені було 18 років. Трохи важко було вступити в цей батальйон – молодий, усі так дивилися…На війну у 18 років було нелегко потрапити.

“Батько все життя був проросійський”

У “Миротворці” написано, що він з Ростова на Дону. У 18-19 років він з батьками переїхав до міста Павлограда. Там уже зустрів маму, вони одружились і з’явився я.

До цього він працював в українській поліції, на той момент ще “міліції”. Був поранений на службі і пішов на пенсію.

Він усе життя був проросійський. Чому він пішов воювати за окупантів? Тому що там була Росія. Іншого пояснення в мене немає. Все життя він хотів бути з Росією. Це в нього і вийшло.

“Я пішов воювати не проти батька”

У 2014 році я допомагав добровольчому батальйону “Правий сектор”. Ми вивозили людей з Лисичанська, возили гуманітарку. З кінця 2014 по 2016 рік – служив у добровольчому батальйоні “Дніпро-1”.

Я пішов воювати не проти батька, я пішов захищати територіальну цілісність України. Була потреба захищати країну. Я тоді не думав: батько – не батько.

Це навіть не було складним рішенням. У нас є своя нація, територіальна цілісність, кордони, які потрібно захищати.

“Казав мамі, що Піски взяли, сина вбили”

Коли я потрапив у батальйон, ми поїхали в селище Піски. Батько знав, де я перебуваю.

У Пісках було погано зі зв’язком, тому я міг декілька днів не спілкуватися з мамою.

А він у цей час дзвонив їй, казав, що “Піски ми вже взяли, сина вбили”. Маму обіцяв намотати на “гусєніцу”, погрожував.

А зараз, після того, як ТіkТоk про мене і батька набрав багато переглядів, знайшлися люди, які пишуть, що він розповідав, нібито мене повісив “Правий сектор”, а моя мати працює в “Правому секторі”, збирає людей на війну. Давав таку дезінформацію.

За його словами, мене вбивали пару разів. Вони справляли 9 днів – батько зі своїми родичами, які поїхали в Росію.

Він телефонував мені декілька разів.

Коли було якесь свято, він випив і давай дзвонити: “Шо ви там, загранотряди? Ви вбиваєте населення, дітей на стінах і заборах вішаєте”.

Я йому тоді сказав: “Якщо ти хочеш зі мною поспілкуватися, дзвони як батько, а не як…” Я навіть не знаю, як назвати таку людину.

До цієї війни він був батько, як батько. Хоча все життя мене бабуся виховувала з любов’ю до України, а його батьки з цим були не згодні.

“Зубр” помер після того, як викрили його злочини

У 2014 батько активно брав участь у бойових діях. У нього і поранення було. Після цього він був заступником начальника відділу шостого управління МГБ “ДНР”. Посада його така, але кажуть, що був підполковником.

У 2020 році оприлюднили документи щодо розстрілів у Слов’янську. Там було 9 осіб, які вбивали українців, і він – серед них. Позивний у нього – “Зубр”. Він був там як слідчий. Тобто якщо людину за щось брали, він був одним із тих, які виносили вирок на вбивство.

Після цього десь за тиждень у нього зупинилося серце. Я не знаю, чи була то чиясь робота. У нього нарікань на серце ніколи не було. Припускаю, що він помер не сам.

“Казав, що я фашист”

Коли батько помер, я спілкувався з його мамою. Вони як були, так і залишилися проросійськими. Що ми тут усі бандерівці, фашисти, вбиваємо дітей, “домбім бомбас 8 років”.

Настрій у них за той час на шостий рік війни не змінився взагалі.

(Після початку повномасштабного вторгнення сім’я батька не змінила свого ставлення до Росії та не зв’язувалася з Євгеном – ред.)

Я нікого переконувати не збираюся. Вони зі свого боку не зв’язувалися. Як до цього їм було не цікаво, так і зараз. Коли був живий батько, він ще дзвонив на якесь свято, але в останні роки свого життя – ні. Він цікавився мною через якихось людей.

А після його смерті в “ДНР” (ОРДО – ред.) вийшло відео про нього. Зараз воно недоступне для перегляду, бо забанили всі проросійські канали, дякувати Богу. Там було архівне інтерв’ю з ним, де він розповідав про мене, скажімо так, у не дуже гарному світлі.

Казав, що я фашист, бо я був у “Правому секторі”. Так, я був. Це не погано.

Така історія, я думаю, не тільки в мене. Тоді (у 2014 році – ред.) багато сімей розійшлися саме через російську агресію. Наприклад, батько за Україну, а мати ні. Або навпаки. У той час багато дітей залишилися без сім’ї, без батьків, які вирішили перейти на сторону окупанта. Так само і в Криму.

“Люди йшли воювати за окупантів, щоб заробити”

У 2014 році, мені так здається, люди йшли воювати за “ДНР”, щоб заробити. Це трішки почистило наші вулиці від таких колаборантів, як мій батько.

Ті, хто жили на Донбасі, отримували більший вплив від Росії, ніж тут, у Центральній Україні, або навіть у нас у Дніпрі. Деякі люди хотіли жити в Росії або отримати російський паспорт. Я вважаю, що ці люди нам не потрібні.

Після вторгнення більшість українців зрозуміє, хто така Росія. Що вони нам не брати.

Цю війну ми терпимо дуже давно. Скільки разів Росія у цьому столітті хотіла знищити нас як націю. Але у них це ніколи не вийде.

Вони прийшли сюди, їх почали бити, а вони починають робити якісь рухи, після яких гинуть. І будуть гинути далі.

З початку повномасштабної війни Євген воював на Київщині

Після служби я звільнився і переїхав у Львівську область, у місто Дрогобич. Там працював на Дрогобицькому автомобільному крані. Я працюю в постачанні – досить звичайна професія. Зараз я в межах Київської області. 24 лютого зі Львова я приїхав сюди. Отримали зброю і вже працювали в Бучанському районі.

З Бучі ми возили людей, допомагали їм виходити. Робота була важка, бо люди йшли лісом, вибиралися з дітьми пішки. Хто міг – виїжджали на машинах, коли вони (окупанти – ред.) заходили до міста.

Ми були на Житомирській трасі в районі Милої і Бабусиного саду, брали участь у звільненні Житомирської траси. Там було селище Лісне, за яким стояв другий танковий батальйон чи полк РФ – це там, де розстріляли чоловіка, який вийшов з машини й підняв руки.

З тієї позиції окупанти били по Шпитьках та інших селищах, які були поблизу.

Ми бачили, як росіяни кожен ранок їздили по Житомирській трасі – декілька разів влучили в них з РПГ. Поцілили так, що машина змогла поїхати, але більше вони не їздили по Житомирській трасі після цього інциденту.

Кілька разів було зіткнення, коли вони намагалися виїхати дорогою з Дмитрівки. Ми звільняли селища в тому районі. Вони виходили, а ми заходили за ними.

Що хотів би сказати людям, які воюють за окупантів

Якщо вони прийдуть сюди, то вони помруть. Більше мені сказати нічого.

Їм захищати що? Вигадану державу на території іншої держави? Це не те, за що потрібно вмирати. А якщо вони згодні йти в “армію ДНР”, то це їхнє рішення. Останнє рішення, яке вони зроблять у своєму житті.

Те, що росіяни насильно тягнуть до своєї армії – так вони бояться, що прийдемо ми. Вони тягнуть туди викладачів, дітей 18-річних. Я себе пам’ятаю у 18 років. Зброю я тоді не тримав. Кидають свої речі тут – ненавчені, голі, босі… Ми зайшли на їхнє місце, де вони жили, в їхні бліндажі. Вони з заправок позабирали всю горілку – все, що можна пити з градусом. А воду залишили.

Після того, що вони зробили в Бучі, в Гостомелі, в Ірпені, “нацисти” – вони, а не ми. А їхні батьки, вся їхня держава ніколи цього не зрозуміє, бо вони цього не бачили. Вони не бачили померлих дітей, літніх людей і всього жаху, який тут був.

Наші люди повертаються додому, а на місці, де вони жили, де зростали їхні діти, нічого більше немає. Це дуже добре, якщо люди повиїжджали. А ті, які залишилися тут, я не знаю, як далі будуть жити.

Чи зміг би “Син” пробачити батька?

Я, швидше за все, не хотів би з ним спілкуватися. Враховуючи ту агресію, яку я відчуваю до них… Я бачу це все з 2014-го, 2015-го, коли ми були в Лисичанську. Коли я бачив загиблих, і як окупанти били по житлових будинках, у 18 років я був здивований.

Зараз агресії ще більше. Коли з дитиною на руках без якихось речей українці пішки йдуть через підірвані мости, річки… Виходять тільки для того, щоб вижити. Це дуже важко. Я не усвідомлюю, як важко їм було.

Це не пробачити ніколи. Ні одна жінка, ні одна дитина не пробачить їм загибель свого чоловіка чи батька у цій війні.

Олена Барсукова, УП. Життя

Фото надані Євгеном Мироновим

Вас також може зацікавити:

Це священна війна українців, в якій Росія програє з ганьбою – Сергій Бульба, засновник білоруського “Білого легіону”

Маленького Дмитрика більше немає. Спогади бігуна з Чернігова, який втратив сина через обстріли окупантів

Що робити, коли близька людина йде на війну: поради родичам та бійцям

У Бучі окупант розстріляв багатодітного батька на очах у сина – хлопець дивом вижив

Дізнався про смерть рідних у Twitter. Батько вбитої росіянами сім’ї розповів про трагедію в Ірпені

“Ти тут не жінка, бо війна не має статі”: Маргарита Рівчаченко про службу в теробороні та допомогу армії

Чому українські військові йдуть з армії. Інтерв’ю з морпіхом, керівником фонду “Повернись живим” Тарасом Чмутом

Сафарі на людей: 5 історій тих, хто вижив в Ірпені та Бучі

Що робити мешканцям ОРДЛО чи Криму, якщо Росія призиває їх на війну

Євген Леонов – актор, який умів лікувати людей

Євген Павлович Леонов народився в Москві 2 вересня 1926 року. Навряд чи в дитинстві він міг припускати, що стане відомим актором, якого любитиме вся країна. Батько майбутнього актора, Павло Васильович Леонов, трудився інженером на авіаційному заводі, а мати, Ганна Іллівна була домогосподаркою.

Одного разу, коли Женя навчався ще в четвертому класі, його помітили кінематографісти і запросили на зйомки фільму, але скромна дитина так і не знайшла в собі сили вийти на знімальний майданчик. Правда, через рік записався в драматичний гурток своєї школи № 126. Але дитинство закінчилося рано, коли почалася війна, Євгену йшов лише п’ятнадцятий рік.

Він пішов працювати на завод до батька. Спочатку був токарем, потім вступив вчитися в авіаційний технікум, продовжуючи відвідувати гурток художньої самодіяльності. Технікум Леонов не закінчив, після війни юнак вирішив змінити своє життя, вступивши до Московської драматичної студії, куди прийняли його насилу. Пізніше, Леонов згадував, що його акторська кар’єра не була стрімкою, всього доводилося домагатися великими труднощами.

У 1948 році Євген Павлович вступив до трупи Московського театру імені Станіславського, його вчителем став великий Михайло Яншин. Довгий час молодому актору діставалися епізодичні ролі, перша серйозна робота в театрі відбулася лише в 1956 році, коли Леонов отримав роль Ларіосика в постановці «Дні Турбіних».

У кінематографі Леонова чекала та сама доля – від крихітних ролей до всенародного визнання. З 1949 року він знімався в епізодах таких фільм як «Щасливий рейс», «Спортивна честь», «Морський мисливець». Але, справжню славу йому приніс фільм «Смугастий рейс», який вийшов на екрани в 1961 році. Роль буфетника Шулейкіна, якому довелося видавати себе за приборкувача хижаків, немов спеціально була створена для Леонова.

Складно згадати всі ролі Євгена Павловича Леонова, глядачі однаково любили його і в ролі алкоголіка Харитонова у фільмі «Осінній марафон», і штукатура Колі з «Афоні». Його герої часто були наївними, непристосованими до життя. Бували і хитрецями, але навіть їм Леонов зміг надати таку чарівність, що ставало з трохи шкода.

Сам Євген Павлович зізнавався, що найкраща для нього роль – це Сарафанов з фільму «Старший син». Картина була знята в 1975 році за п’єсою Олександра Вампілова. Леонов з захопленням писав синові про те, що сибірський хлопчина Вампілов – могутній талант. «Його Сарафанов, тепер називаю» мій Сарафанов «, герой нашого фільму, приголомшлива сила». Літній провінційний музикант наївно стає жертвою розіграшу двох молодих людей, але проникається справжньою батьківською любов’ю до свого «сина» Володи Бусигіна. Вперто не бажаючи вірити, що все це – обман.

З 1968 року Леонов стає актором Московського академічного театру імені Маяковського, а 1972 року перейшов у «Ленком», який роком раніше очолив Марк Захаров. Співпраця з Хахаровим виявилася для актора дуже плідною, він не тільки грав у виставах, а й отримував ролі у фільмах, які знімав Марк Анатолійович. У 1982 році Леонов зіграв велетня Глюма в картині «Будинок, який побудував Свіфт», а в 1988 році бургомістра в кінофільмі вбити дракона.

Геніальний Георгій Данелія вважав Євгена Павловича щасливим талісманом своїх фільмів. Їхня співпраця почалася ще в шістдесяті роки, Леонов чудово зіграв роль Івана Сергійовича Травкіна в комедії «Тридцять три». Після цього Леонов не раз знімався у фільмах Данелія, незмінно виконуючи пісню «На річці, на річці». У фільмі «Кін-дза-дза» її заспівав навіть інопланетянин Уеф.

Чому Данелія так любив цю пісню Виявляється, ще під час військових зборів в архітектурному інституті, учасників художньої самодіяльності звільняли від чищення зброї. Данелія побував лише на одній репетиції, коли розучували цю пісню. Хормейстер залишився незадоволений його виступом, але саму пісню Данелія запам’ятав.

Все своє життя Леонов був пристрасним футбольним уболівальником, регулярно відвідував матчі за участю московського «Динамо», а в 1982 році побував на чемпіонаті світу в Іспанії. Футболісти згадували як «Палич» розважав їх анекдотами і навіть намагався взяти участь у тренуваннях, незважаючи на зрілий вік і пристойну вагу.

Наприкінці вісімдесятих років у Євгена Павловича почалися проблеми зі здоров’ям. У 1988 році він був на гастролях у Німеччині. У актора стався великий інфаркт, понад два тижні він перебував у комі, переніс складну операцію, але незабаром знову повернувся на сцену. Але, в країні настали складні часи, вітчизняний кінематограф був у глибокій кризі. В останні роки життя Леонов зіграв у картинах “Паспорт”, “Настя”, “Шукне бюро” Фелікс “”, Американський дідусь “.

Смерть Леонова була миттєво. 29 січня 1994 року він збирався в театр на виставу «Поминальна молитва», де актор грав роль молочника Тев’є. Раптом йому стало погано, і Євген Павлович помер. Причина – тромб, що відірвався. Глядачам, які прийшли в театр, оголосили про смерть великого актора, ніхто з них не здав квитки назад.

Тисячі людей підійшли до театру зі свічками і простояли весь вечір. Поховали Євгена Павловича Леонова на Ваганьківському кладовищі. Його шанувальники запевняли, що збулося страшне пророцтво. У 1989 році, під час гастролей, до нього підійшла незнайома жінка, яка представилася лікарем. І безцеремонно заявила, що після тієї операції, чт & “

Євген Леонов спеціально ходив до Бутирської в’язниці, щоб зрозуміти злодійський характер

2 вересня 1996 р. В Україні була введена національна валюта — гривня.

4 вересня 1781 р. Заснований Лос-Анджелес. Спочатку це було поселення, в якому жили 44 іспанці.

5 вересня 1666 р. Закінчилася Велика лондонська пожежа, що тривала 3 дні. Згоріло близько 10 тисяч будинків, при цьому відомо всього про 16 загиблих.

6 вересня 1976 р. На винищувачі «МІГ-25П» втік до Японії, а потім попросив політичний притулок у США радянський пілот Віктор Беленко.

7 вересня 1936 р. Засновано звання «Народний артист СРСР». Першими ним були вшановані Костянтин Станіславський, Володимир Немирович-Данченко. Останніми в 1991 році — Софія Пилявська і Олег Янковський.

8 вересня 1941 р. Почалася блокада Ленінграда, яка тривала 872 дні.

Євген Леонов народився 2 вересня 1926 року в Москві. Його батько, інженер за професією, працював на авіазаводі, і Женя хотів стати льотчиком-випробувачем. Навіть вступив до авіаційного технікуму, але на третьому курсі зрозумів, що акторська професія приваблює його більше і пішов поступати в театральну студію. Читав перед приймальною комісією Чехова і Зощенко, а потім його запитали, чи може показати ще щось. «Можу, але це буде ще гірше», — відповів Леонов. І став декламувати вірш Блоку «У ресторані». Євген побілів, внутрішньо зібрався і вирішив, що «тут така любов у вірші, така неможлива любов, що я повинен читати не як я, а як фатальний красивий чоловік, ну дуже гарний, розумієте, і дуже-дуже фатальний…» Члени комісії плакали і сміялися, але зарахували смішного та незграбного юнака в студію.

У перший час роботи в театрі імені Станіславського, куди молодого актора прийняли після студії, Леонов зображував звукові ефекти: шум вітру, гуркіт коляски, плескіт води, цокання копит, за що отримував 5 рублів. Одного разу він так втомився, що заснув у гримерці. В цей час по вулиці прогримів віз. «П’ять рублів проїхали», — пробурмотів Євген, не прокидаючись.

У кіно він почав зніматися з кінця 1940-х років. Перші ролі були епізодичними. Але у 1961 році, коли на екрани вийшла стрічка «Смугастий рейс», Леонов став справжньою знаменитістю. Євген Павлович згадував: «Посадили мене в клітку, випустили тигрів. Тигри підійшли, понюхали і пішли далі палубу оглядати. Тигри не кидаються — комедія не виходить. Режисер кричить: «Дресувальник, чому твої тварини не нападають на артиста?» «Вони до нього принюхалися», — каже, а сам запихає до мене в клітку живе порося і шепоче: «Леонов, візьми вилку, поколи порося, а то тигри на нього не реагують». Я кажу: «Тобі треба, ти і коли, у мене інша професія». Зате що творилося на палубі за хвилину, коли тигри відчули порося! Вони його через дроти подряпали, порося верещить, тигри від цього ще більше скаженіють. Я кричу, порося притискаю. А порося від страху зовсім збожеволіло, на мене стало кидатися. Тигри гарчать, порося верещить, я кричу: «Дресувальник, стріляй, не те всіх зжеруть разом з палубою…»

Приборкувач тигрів з Євгенія Леонова вийшов не надто сміливий і впевнений в собі

Якраз під час зйомок «Смугастого рейсу» у актора народився син. Коли Леонову повідомили про це, він так зрадів, що кинувся цілувати тигра, якого страшно боявся. А ще завдяки цій картині артист, можна сказати, став першим секс-символом радянського кіно: «Я першим з акторів показав свій потужний зад радянському народові. Сцена, де мій горе-приборкувач тікає від тигра, вискочивши з ванни, вразила міністерку культури Катерину Фурцеву. Потім було багато нарікань». Комедія стала суперпопулярною — за один тільки рік її подивилися понад 32 мільйонів осіб.

В ексцентричній картині «Джентльмени удачі» Леонов одночасно грав рецидивіста і директора дитсадка. Актор спеціально ходив до Бутирської в’язниці, щоб краще зрозуміти злодійський характер. Йому дозволили спостерігати за ув’язненими у вічко камери. «Джентльмени удачі» вийшли на екрани в 1972 році. І майже відразу багато фраз з комедії завоювали всенародну популярність — «пащу порву», «редиска — нехороша людина». Якось взимку Леонов приїхав у донське місто Міллерово. Артист Олександр Коняхин, який їздив з Євгеном Павловичем, згадував, як в коридорі його перехопив місцевий мисливець і запропонував угоду: якщо Леонов особисто йому скаже «Пащу порву. Кліпала виколю», отримає в подарунок ондатрову шапку. Наступного ранку творча група побачила Євгена Павловича в розкішній шапці.

У картині «Джентльмени удачі» Леонов одночасно грав рецидивіста і директора дитсадка

Коли в Грузії знімали фільм Георгія Данелія «Не горюй!», Режисер пішов провідати родича в лікарні і взяв з собою Леонова. Як тільки актор увійшов в палату, хворому на очах стало краще. І його сусідам по палаті теж. Головний лікар попросив Євгена Павловича зайти в реанімацію — той же ефект! Тут лікар почав благати: «Обійдемо всі палати!» Актор виконав його прохання, хоча дуже втомився.

Останньою роллю Леонова став Тев’є-молочник у спектаклі «Поминальна молитва». Артист помер 29 січня 1994 року. У той день він повинен був грати саме в цій постановці. Глядачі, які прийшли на «Поминальну молитву» і дізналися про смерть улюбленого актора, не стали здавати квитки. Кілька годин вони простояли біля входу в театр зі свічками в руках.