В’ячеслав Бродський: біографія та досьє, компромат

Бізнес-схеми В’ячеслава Бродського стосуються отриманню максимальної вигоди від оренди торгових площ у підземних переходах Києва. Дізнайтеся, як депутат успішно заробляє мільйони на тіньовому бізнесі. І чому В’ячеслав Якович виявився у числі таємних депутатів.

Дата народження: 9 травня 1975 року.

Знак Зодіаку: Телець. За східним гороскопом: рік Дерев’яного Кролика.

В’ячеслав Якович Бродський – депутат-бізнесмен, який спритно заробляє мільйони на оренді торгових площ підземних переходів столиці. Крім отримання максимальної вигоди від цього, разом із іншими депутатами Київської міськради він прославився також приховуванням свого бізнесу.

Читайте його досьє – тут представлені подробиці того, що відбувається. Ми також заглянемо д декларації бізнесмена. Якщо підсумувати усі його грошові активи, сума вийде досить пристойною – понад 5 млн. грн.

Його брат також відомий громадськості. У 2014 р. він засвітився перед ЗМІ дорогим мобільним телефоном Vertu Signature. Журналісти звернули увагу на його гаджет на черговому засіданні Київської ради. Вартість такого телефону на той момент складала 200 тис. грн.

Дізнайтеся також про нестандартний підхід його брата Олександра у підготовці до виборів до Київської міської ради. І про те, як В’ячеслав Якович разом із своїм братом та іншими депутатами Київради спритно приховали свій бізнес.

Дитинство та юність В’ячеслава Бродського пройшли у місті Ірпінь. Тут він народився та виріс. Його батьки: батько – шахтар, мати працювала робітницею на заводі. Старший на 2 роки брат нашого героя, Олександр, – депутат Київської ради 8-го скликання, партія «Єдність».

У відкритих джерелах відзначається, що Олександр Бродський – протеже Віктора Пилипишина, скандального народного депутата 8-го скликання і екс-голови Шевченківської районної державної адміністрації столиці.

Засоби масової інформації приписують йому близькість до екс-регіонала, Юрія Іванющенка, який відомий як Юра Єнакіївський. Брат нашого героя Олекандр прославився на всю країну своїм нестандартним підходом у підготовці до виборів до Київської міської ради.

У його агітнаметах виборцям продавали картоплю по 10 грн. за 10 кг. Зважаючи на це, Олександр Аронець, екс-депутат Київської обласної ради від партії «Свобода» охрестив його «Маршалом картоплі». Про це повідомляють відкриті джерела.

Крім цього, засоби масової інформації звинуватили його у кришуванні мереж малих архітектурних форм (МАФів). СМІ згадують про причетність Олександра Яковича до викрадення активістів Євромайдану та організації тітушок.

Сімейний стан В’ячеслава Бродського: одружений. Діти: троє. У своїх деклараціях В’ячеслав Якович не вказує членів сім’ї. У відкритих джерелах інформація про його особисте та сімейне життя відсутня.

1982-1992 рр. – навчався у Ірпінській середній школі №3.

1992-1994 рр. – навчався у Ірпінському економічним коледжі. Освоїв спеціальність «організація комерційної діяльності в АПК».

Із 1997 року по теперішній час – приватний підприємець. Під контролем його брата Олександра знаходяться компанії «Макс-Торг 2011», «Містер Клін», «Торгова Рада».

У 2012 р. «Містер Клін» отримала право на облаштування тридцяти семи підземних переходів столиці. Загалом компанії Олександра Яковича контролювали понад шістдесят київських переходів.

Однак у підсумку вони так і не виконали свої зобов’язання. І столична влада вирішила розірвати інвестиційні договори. У 2015 р. Київська міська адміністрація розпорядилася передати їх на баланс комунальному підприємству «Київблагоустрій». Тільки дані щодо виконання даного рішення по сьогоднішній день відсутні.

У 2003 р. В’ячеслав Якович зайняв посаду директора ТОВ «Лексус Україна».

Свою політичну діяльність почав у 2014 р.: депутат Київської міськради 7-го скликання. Через рік – депутат 8-го скликання. Член депутатської фракції «Єдність». Балотувався від неї по 117-му виборчому округу Шевченківського району.

У 2007 р. – зайняв пост глави асоціації підприємців Шевченківського району столиці під назвою «Сузір’я».

2008 р. – відкрив громадську приймальню на Сирці, що веде прийом громадян кожен день.

Згідно розслідуванням ЗМІ у 2016 році, В’ячеслав Якович поряд із іншими депутатами Київської міськради та нардепами приховали свій бізнес. Всього на той момент із 120 депутатів не задекларували свій або сімейний бізнес, або не повністю задекларували, 22 особи.

До речі, лідирувала ув цьому плані тоді партія «Блок Петра Порошенка». А ось другу позицію зайняла фракція «Єдність». До числа таємних бізнесменів увійшла п’ятірка депутатів від цієї політсили. Серед них – і брати Бродські. Про тіньовомий бізнес київських депутатів докладно писали «Наші гроші».

В’ячеслав Якович вирішив не вказувати, що надавав у оренду та експлуатацію нерухоме майно. У числі його фірм у відкритому джерелі вказані наступні: ТОВ «Лексус Україна» (частка у 100% належить депутату із 2008 р., розмір внеску – 870 тис. грн.), ТОВ «Аванта-груп» (частка – 50%, співвласник із 2010 р.), ТОВ «Торгова Рада».

Його брат Олександр Бродський приховав ТОВ «Чабани-Інвест» – частка 100%, належить депутату із 2008 р., співвласник – із 2004 р. Він також приховав послугу консультування із питань комерційної діяльності та управління.

В’ячеслав Бродський був замішаний у земельному скандалі. Відкриті джерела повідомляють про те, що конфлікт стосувався наділу, який знаходиться у прибережній зоні Дніпра. Його площа – 0,03 га. Про те, що ця ділянка землі використовують незаконно, писали ряд ЗМІ .

Як виявилося, ділянка, яка є зоною прибережних захисних смуг, було огороджена парканом. Зважаючи на це, у В’ячеслава Бродського і виник скандал із директором Департаменту міського благоустрою Київської міської адміністрації Андрієм Фіщуком.

Депутат з’ясував, що у даній зоні знаходиться River Port Kyiv, яка здає у оренду приміщення. Однак, згідно із документами, земля належить ПАТ «Київський річковий порт». Та Київська міська рада не приймала рішення щодо передачі ділянки, розташованої за адресою: вулиця Нижній Вал, 67, у власність або користування.

Окрема історія – оренда столичних підземок. Засоби масової інформації заговорили про те, що київська влада заробляє гроші на торговцях у столичних підземках. Згідно із даними відкритих джерел, істотний обсяг грошей не доходить до бюджету. Ці кошти просто осідають у кишенях «потрібних людей». До їх числа входять і брати Бродські.

Нагадаємо, Київська міська державна адміністрація передала безкоштовно 228 підземних об’єкти у користування терміном на 5 років 5 приватним фірмам. Серед них – ТОВ «Торгова Рада», директор і власник якого – В’ячеслав Якович.

Його брат Олександр також не поспішають згортати незаконну торгівлю у київських підземних переходах. Про те, що він разом із Віталієм Кличком «кришує» незаконну торгівлю в підземках столиці, повідомляють ряд ЗМІ. А Київрада тим часом успішно покриває протизаконну експлуатацію комунальної власності.

У декларації В’ячеслав Бродського за 2018 рік вказані лише 740 тис. грн. прибутку від зайняття підприємницькою діяльністю. У той час як готівкою він зберігає 55 тис. доларів, 57 тис. євро та 10 тис. грн.

Третім особам він позичив 93 тис. доларів. А на його банківських рахунках 31 тис. 700 євро, 20 грн., 57 тис. 276 грн. та 344 грн. Їздить депутат на Hyndai ix55 (Veracruz), 2008 р.в. Вартість машини у декларації депутат не вказав. Сьогодні на вторинному ринку авто такого року випуску коштує у середньому від 290 тис. грн. до 360 тис. грн.

Із нерухомості у власності В’ячеслава Бродського – 4 нежитлових приміщення у столиці наступних площ: 15,9 м², 133 м², 151,8 м², 149,1 м². Квартира на 67 квадратів у столиці – власність Ганни Степанівни Бродської. Нерухомість у Вишневому Києво-Святошинського району Київської області (фактичне місце проживання депутат) на 100,8 кв. м – власність декларанта.

Цукор Бродського. Як родина з маленького містечка стала однією з найбагатших в імперії?

У єврейського підприємця Меїра Бродського-Шора було п’ятеро синів — Абрам, Зельман, Ісаак, Ізраїль і Йосип. Один з них отримає у спадок капітал, з яким спробує створити власну справу. У 23 роки відкриє свій перший завод у маленькому селі. За пару десятиліть він стане цукровим королем, а багато будівель, які зараз асоціюються з туристичним образом Києва, побудують на його гроші. Про допомогу Петрограда, меценатство та співпрацю з українськими магнатами Терещенками та Харитоненками розповідає києвознавець Михайло Кальницький

Михайло Кальницький: Перший стартовий капітал залишився від батька Меїра Марка. Ізраїль Бродський, якщо я не помиляюся, успадкував десь 40 тисяч рублів. Тоді це були чималі гроші. Їх вони отримали, очевидно, за рахунок торгівлі та кредитних операцій. Як і багато євреїв у ті часи в Західній Україні. Так вони заробили не те щоб величезні статки, але певний капітал, який можна було вкладати.

Підйом до статусу магнату та однієї з найбагатших людей імперії – це результат власного підприємництва покоління Ізраїля, наступного Лазаря та Льва Бродського. Вкладаючи кошти у перспективну галузь цукробурякового виробництва на цьому отримали величезні статки.

Андрій Кобалія: Ми тут, вже, здається, говоримо про другу половину XIX століття?

Михайло Кальницький: Це середині XIX століття. Якраз становлення цієї галузі в Україні, яка почалася завдяки діяльності відомого підприємця та аристократа графа Олексія Бобринського, а вже його приклад наслідували інші. Ізраїль Бродський мав цукровий завод у Лебедині, а побачивши, що ця справа добре йде, він почав приєднувати інші заводи. Близько 1870-х років виникло Олександрівське цукробурякове товариство, яке вважалося чи не найбільш впливовим в імперії.

Андрій Кобалія: Зі шкільного курсу історії України ми знаємо, що з цукром у ті часи пов’язані кілька родів. Чому цей бізнес був таким перспективним?

Михайло Кальницький: Справа в тому, що до того, як цукор вдалося культивувати завдяки поширенню цукрового буряка, доводилося ввозити цукор з за кордону з колоніальних країн; часто це був тростинний цукор. Якщо сьогодні піти до магазину, побачите, що тростинний цукор і досі десь у три разі дорожчий за буряковий. В Європі теж поширювалося виробництво цукру з буряка; можливо, воно було там ще більш активним та економічним. Не зовсім коректно казати, що імперія постачала до Європи цукор. Це був надлишок і робилося це для того, аби не зменшувати об’єм роботи заводів. Поширення цього бізнесу в західних частинах імперії прийшлося на пореформений період, коли треба було займати землі та людей, які не змогли потрапити до сільського виробництва. Якраз їх і зайняли у цукровому виробництві.

Справа ця поширилася, і цукор переважно вироблявся для внутрішнього попиту. Український цукор завозили до Уралу і за нього. Надлишок продавали в Європу, але наш цукор не витримував конкуренції, бо був дорожчим, тому держава, щоб захистити вітчизняну промисловість, вона компенсувала частину втрат тим, хто погоджувався продавати цукор в Європу. Така була досить хитра система. Проте це не відміняє того факту, що величезна кількість цукру виробляли на наших територіях, це формувало економіку краю та ситуацію на біржі.

Андрій Кобалія: Бродські одразу асоціюються з Києвом. Ми пізніше поговоримо про те, як цей рід вплинув на архітектуру міста, але перед цим хотів спитати, як Бродські потрапили в Київ? І не на кілька днів, як це, здається, дозволяли більшості євреїв, а закріпились тут і збудували величезний бізнес? Ми пам’ятаємо про “смугу осілості”, яка існувала в імперії. Не всі євреї могли жити в Харкові та Києві, наприклад. Більшість територій Російської імперії теж.

Михайло Кальницький: Для того, щоб відповісти на це питання необхідно згадати тогочасне законодавство. Сама губернія входила до “смуги”, де могли жити євреї у містах та містечках. У селах оформлювали винятки. Проте ще у 1827 році цар Микола І вилучив Київ з міркувань, що це “мать городов русских”, мовляв, це всеросійська святиня, і не повинні євреї в цьому місті жити. Але за часів Олександра ІІ, наступника Миколи І, виникли інші закони, які зробили “смугу” прозорою, але не для всіх.

Можна було спочатку вільно жити за “межею осілості” євреям-купцям першої гільдії з їхнім мінімальним апаратом та родинами. Потім це правило поширилось і на відставних солдатів царської армії, людей з вищою освітою, ліцензованих ремісників. Зрозуміло, що Бродські були великими підприємцями, які мали статус купців першої гільдії. Тому для них цієї смуги ніби й не існувало.

Більше того, саме для Бродських в законодавство внесли спеціальні уточнення, на прохання Льва Бродського, що євреї можуть купувати нерухомість в Києві у будь-якій частині міста. Справа в тому, що для Києва на межі 1850-х – 1860-х років були запроваджені спеціальні правила проживання євреїв, у яких говорилося, що ті євреї, які, згідно з законом, мають право жити за межами смуги, можуть жити будь-де у Києві. Але євреї, які можуть перебувати тут лише тимчасово, повинні жити в межах двох поліцейських ділянок – Либідської та Плоскої, ближче до смуги повз гору Щекавицю та Юркавицю, тобто у бік Куренівки. Це були території не дуже престижні, туди перекидали безправних євреїв. І київська влада казала, що коли це так, то євреї можуть купувати нерухомість лише в межах цих частин. А Бродський подав скаргу, бо хотів купити особняк на Липках у двірцевій частині. Він заявив, що оскільки закон не вилучає Київ із загального списку міст імперії, а євреї-купці першої гільдії користуються всією повнотою прав, чому це він має обмежувати себе купувати нерухомість у Києві. Закон став на його бік, і сенат Російської імперії закріпив євреїв у такому праві.

На жаль, не все, що збудували Бродські збереглось. У центральній частині міста, у кварталах близьких до центру, можна згадати Хоральну синагогу, яку часто так і називають: “Синагога Бродського”. Її збудували коштом Лазаря Бродського у 1898 році, відкривали у день святкування Лазарем свого 50-річчя. Поряд, де ще нещодавно був кінотеатр “Кінопанорама”, перебудована синагога, зараз її зовсім неможливо впізнати, але її свого часу заснував Лев Бродський, брат Лазаря. А поряд є Бессарабський ринок, його велика та гарна цегляна споруда значною мірою пов’язана з пам’яттю Лазаря Бродського.

Іноді кажуть, що Бродський заповів гроші, на які побудували ринок. Якщо бути точним, ситуація там було трохи складніша. Він справді заповів місту 500 тисяч рублів, на ті часи це шалені кошти, на які можна побудувати шикарний ринок, який ми маємо. Але він поставив умову, щоб від прибутків ринку відраховували 4,5% від суми 500 тисяч на певні благодійні здебільшого єврейські заклади, які він же і заснував. І цей обов’язок Київ мав прийняти на себе назавжди, але побоялося. А раптом ринок згорить? А раптом зміниться кон’юнктура? А обов’язок вічний! У заповіті Бродського було застереження: якщо місто відмовиться, значить, гроші треба вкласти у цінні папери на 4,5% прибутку, і гроші ці теж на благодійні заклади. Ринок тоді був відкритий, що було для Києва дуже ганебно. Звідти поширювалися запахи і антисанітарні умови поряд із центральною вулицею – Хрещатик. У цей час Київ культивував випуск облігаційних позик для того, щоб вирішувати свої проблеми. Місто позичало гроші, але не назавжди, а на певний термін. Зрештою один з душеприказчиків Лазаря Бродського Гольденберг запропонував інший вихід: нехай місто оголосить позику в 500 тисяч. Душеприказчики її викуповують. Ці гроші можна було одразу вкладати у будівництво ринку.

Упродовж дії цієї позики місто розраховувалось із тими, хто купив облігації. Років за 60 мав би накопичитись обсяг позики, і місто б звільнилося б від обов’язків. Цей варіант влаштовував усіх. Бюджет Києва зекономив, мабуть, понад 100 тисяч рублів за рахунок того, що не було втрат на реалізації позики. Тоді для міста це були величезні гроші. Десь у 1907 році проектували, почали будувати і у 1912 відкрили. Тож можна, що якби не заповіт Бродського, не було б, може, у нас того гарного критого Бесарабського ринку.

Андрій Кобалія: Якщо говорити про меценатство та історію початку XX століття, я згадую історії, коли окремі бізнесмени займалися благодійництвом для того, аби якщо не відчистити свій імідж, то принаймні для того, щоб створити більш позитивний образ серед містян. Чи можна сказати, що у Бродських історія не така вже й біла? Чи були в них конфлікти? Чим мотивована благодійність?

Михайло Кальницький: Зверну увагу на те, що у єврейській релігії меценатство є обов’язком вірних іудаїзму. Є таке поняття “цдака”. Як правило, пропонують близько 10% своїх статків жертвувати на добрі справи. Якщо ми візьмемо Ізраїля Бродського – засновника, який був лідером київської гілки до своєї смерті у 1888 році, про нього розповідали, що він часто допомагав людям та жертвував гроші. І намагався приховати, що це робить саме він. Тобто тут не було спеціального піклування про власний імідж. Хоча всі знали, що він охоче дає гроші на добрі справи. І саме він був будівником початкового комплексу знаменитої Єврейської лікарні. Її заснували раніше, але комплекс склався там, де зараз лікарня області, вона почалась із Єврейської лікарні, яку фондував Їзраїль, а потім і Лазар та інші єврейські підприємці.

Серед тих пожертв, які не стосувалися єврейської сфери, можна згадати Інститут бактеріологічний. Коштом Лазаря Бродського в околицях Байкової та Батиєвої гори спорудили спеціальний корпус Інституту. Зараз ця споруда і далі використовується. Лазар багато зробив для будівництва Троїцького народного будинку, який колись був центром і української культури, там був розташований театр Садовського. А почав свою історію він з того, як чи не найбільшим меценатом у цьому проекті став Лазар Бродський. Лев фінансував комерційне училище. Усі вони, а також Терещенки, Харитоненки взяли участь у створенні КПІ. Причому саме Лазар найбільше ідею цю підтримував. Коли заможні київські підприємці приватно обговорювали питання КПІ, до того як винести це на офіційний розгляд уряду, збиралися вони в оселі Лазаря.

Андрій Кобалія: У будь-які часи, коли є великий бізнес, наприклад, у ті часи – цукор, ключові підприємці між собою, звичайно ж, знайомі. Зараз великі олігархи можуть подзвонити один одного і поговорити. Мабуть, схожа історія була і в ті часи. Чи ми можемо говорити про співпрацю між цими єврейськими та українськими бізнес-групами?

Михайло Кальницький: І представники Бродських, і Терещенків, і Харитоненків входили до правління всеросійської спілки цукрозаводчиків, київського біржового комітету, ради київської контори Державного банку. Вони скрізь спілкувалися та виробляли спільну конструктивну політику.

Андрій Кобалія: Ви згадали кілька поколінь: Ізраїля, його синів та Лазаря та Лева. Останні два це вже перші роки минулого століття. Чи це останнє покоління великих підприємців Бродських? Далі починається Перша світова.

Михайло Кальницький: Лев скасував Олександрівське товариство. Справа йшла без нього. Був син Йосип та його діти. Але оцей величезний трест в останні роки Льва перестав існувати. Хоча він продовжував займатись банківською сферою. Тут нагадаю, що банківський та промисловий капітал були досить тісно пов’язані. Ще у 1898 році, коли відкривали Хоральну синагогу, одне з перших “вінчань” – в єврействі обряд хупа, це було укладання шлюбу між дочкою Лазаря Бродського – Кларою і сином знаменитого петербурзького банкіра Гінцбурга. Отак породнилися Бродські та Гінцбурги. Вони були в родинних звязках із Поляковими, Розенбергами, з іншими кланами банкірів та підприємців. Хоч ще у 1918 році було прислів’я “Чай – Высоцкого, сахар – Бродского, а Россия – Троцкого”. Але цукровий трест не був абсолютно визначальним для родини Бродських. Вкладали вони і у банківську сферу. Як бачимо, Лев Бродський мав чим займатися, і бізнес у нього був досить широкий.

Андрій Кобалія: У Лазаря та Лева не було синів, тому прізвище Бродські зникло з економічного життя Європи. Лев Бродський встигне побачити Першу світову та революції, емігрує у 1918 і останні роки житиме в Парижі. Держава, на території якої його рід створив імперію, перестане існувати, а підприємства та окремі бізнеси націоналізує більшовицька влада.

Яка освіта мала Бродський

Розвиток культури в УСРР у 1930-х рр.

Припинення українізації. Після посилення позицій Сталіна у вищому партійно-державному керівництві він перестав відчувати потребу у заграванні з національними партійними лідерами.

У 1927 р. Шумського за критику Кагановича звільнили з посади і вислали з України. Почалося звільнення його прибічників на місцях. Продовженням цього наступу був розгром ВАПЛІТЕ та ряду інших культурних організацій. З 1928 р. почалися широкомасштабні репресії проти діячів науки та культури.

5 грудня 1932 р. Й. Сталін видав таємну інструкцію для партійного керівництва на місцях, відповідно до якої “українізація” мала бути негайно припинена. Ця дата вважається офіційним кінцем “українізації”, хоча партійне керівництво протидіяло їй постійно, а з кінця 1920-х років перейшло у широкомасштабний наступ проти неї. Тому ця інструкція Сталіна просто підбила підсумок, завершила давно розпочату справу. Натомість почалася планомірна русифікація, насамперед у сфері культури.

Освіта. 1930 р. — введення загальнообов’язкової початкової освіти (4 роки). У 1934 р. встановлено три типи загальноосвітніх шкіл: початкові (4 роки), неповні середні (7 років), середні (10 років). До кінця ІІ п’ятирічки завершено перехід до обов’язкової семирічної освіти.

У 1932/1933 навчальному році навчалося 98 % дітей віком до 10 років, а 98 % випускників початкової школи продовжували навчання. 80 % дітей навчалися в українських школах, але їх кількість з 1933 р. постійно зменшувалась. З 1938 р. почалось також закриття шкіл, у яких викладання велося мовами національних меншин.

За переписом 1939 р. в Україні письменними були 85,3 % населення у віці до 50 років. Працювали 32 тис. шкіл і 700 технікумів.

Зросла кількість вищих навчальних закладів (з 19 у 1915 р. до 129 у 1938 р. ). Кількість студентів зросла з 27 тис. (1915) до 124 тис. (1938). Проте кількість і одних і других не відповідала якості освіти, оскільки вона була заполітизована, була відсутня свобода думки, винищувалися старі педагогічні кадри та викладачі-вільнодумці.

Наука. Головний науковий центр — ВУАН (у 1936 р. перейменована на АН УРСР) з 1930 р. очолив О. О. Богомолець. На 1928 р. у науково-дослідних установах працювало 37 тис. науковців. У 1931 р. на противагу ВУАН було створено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), яка проіснувала до 1936 р. У січні 1934 р. були запроваджені наукові ступені кандидатів і докторів наук, але їх присвоєння здійснювалось у Москві. З 1929 р. почались репресії проти українських учених. Вони почалися з вищезгаданих судових процесів (“Шахтинська справа”, “Спілка визволення України” тощо) та постанови про припинення українізації 1932 р. На знак протесту проти такої політики 15 червня 1933 р. покінчив життя самогубством Хвильовий. Загалом репресії 1930-х років призвели до винищення найкращих представників української науки та культури, а тому цей період в її історії дістав назву “розстріляне відродження”.

Та, незважаючи на вкрай несприятливі умови, українська наука та культура у 1930-х роках продовжувала розвиватись.

Математик Крилов створив нову науку — нелінійну механіку. У Харківському фізико-технічному інституті був створений прискорювач елементарних часток, на якому вдалося здійснити ядерну реакцію. Плідно працювали фізики Ландау (досліджував термоядерний синтез) та Ліфшиць, а також хіміки (Бродський, Писаржевський та ін.).

У медицині особливе значення мала діяльність Богомольця, Палладіна та Шмальгаузена, в генетиці Холодного, Юр’єва та Сапєгіна, в офтальмології — Філатова.

Літературознавство та історична наука зазнали особливо великих втрат від репресій 1930-х років. Зокрема, була повністю знищена історична школа М. Грушевського.

Продовжували літературну творчість П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський, О. Довженко, М. Куліш, І. Ле, З. Тулуб, Ю. Смолич, А. Головко, І. Микитенко, О. Корнійчук, О. Вишня. У 1934 р. була створена Спілка письменників України (з 217 її членів знищили 193). Зокрема, загинули М. Ірчан, Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко та багато інших талановитих українських письменників. А тих, хто залишився, змусили писати “ідейно правильні” твори.

У музиці високим рівнем позначена діяльність композиторів Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, М. Вериківського, В. Косенка, К. Данькевича, П. Козицького.

Образотворче мистецтво було представлено творчістю учнів М. Бойчука (яких невдовзі репресували), Ф. Кричевського, Г. Світлицького, О. Шовкуненка, а також молодшого покоління митців, до якогоналежали Петрицький, Дерегус та інші.

Театральне життя розвивалось завдяки таким корифеям, як П. Саксаганський, М. Садовський, О. Сердюк, Н. Ужвій та А. Бучма.

У кінематографі з кінця 1920-х років відбувся перехід до звукового кіно. У цей час в Україні працювали такі кінорежисери, як О. Довженко, І. Кавалеридзе, І. Савченко та інші. Протягом 1929-1937 рр. в Україні було знято 180 фільмів.

Церковна політика. Не оминула зміна політичного курсу і церковне життя, оскільки радянська влада розглядала Церкву як головного ідеологічного конкурента. З 1927 р. почалось широкомасштабне закриття культових споруд (лише у 1928 р. близько 100), арешт церковних діячів та активних віруючих. У 1930 р. ліквідували УАПЦ. Репресій зазнали також представники інших напрямів православ’я (із лояльними щодо влади включно), протестантське, римо-католицьке та інше духовенство. Репресії поєднувалися з шаленою антирелігійною пропагандою та розколом самих церков. З 1929 р. заборонили всі види діяльності церковних установ, крім богослужіння. Особливого розмаху антирелігійна політика радянської влади набула у 1930-х роках. ІІІ п’ятирічку навіть було оголошено п’ятирічкою боротьби з релігією.