Християнські релігійні свята і обряди

Релігійні свята і обряди пішли від первісних вірувань та магічних дій. Люди докласового суспільства, безсилі перед могутньою природою, намагаючись забезпечити собі успішне полювання або рибальство, хороший приплід від тварин або врожай, зверталися до колективних обрядових дій, через які вони розраховували вплинути на надприродне, в певні дні, які мали важливе господарське значення. В умовах класового суспільства поступово склався календар релігійних свят і обрядів.

Християнські релігійні обряди і свята численні. Попри всю їх різноманітність, у них є загальна функція: вони зміцнюють віру в надприродне, в дива, безсмертя душі, загробне життя. Релігійні свята і обряди — важлива складова частина релігійного культу, спосіб інтелектуального та емоційно-психологічного впливу на віруючих, засіб формування релігійних стереотипів у їхній свідомості й поведінці.

Серед обрядових дій у християнстві значне місце посідають таїнства, в яких “під видимим образом передається віруючим невидима благодать Божа”. Слід зазначити, що з усіх християнських таїнств більшість протестантських течій здійснюють лише хрещення і причастя.

Хрещення — прилучення до християнства шляхом занурення у воду або окроплення. Слово “хрещений” рівнозначне слову “християнин”.

Обряд окроплення водою, як магічна дія, виник ще в далекому минулому. V багатьох народів вважалося, що вода має здатність відганяти від людини “нечисту силу”. Тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім’я.

Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст. н.е.) хрещення було оголошене обов’язковим. Форма обряду у різних християнських церков різноманітна: католики обливають хрещеною водою, протестанти — окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві обряд хрещення здійснюється над немовлям, якого в перші дні народження приносять до церкви, де священик тричі занурює Його в “святу” воду. Цією дією він нібито змиває “первородний гріх”, наслідуваний дитиною від “прабатьків людства” і відкриває перед ним шлях до спасіння. Служителі культу створюють під час обряду хрещення атмосферу урочистості і наділяють його особливою, священною силою, запевняючи, що хрещення “святою” водою оберігає від хвороб, “нечистої сили” тощо.

Здійснюючи обряд хрещення, віруючі вважають, що вода і проголошені заклинання визволять хрещеного від “злісного впливу сатани”. Ідеї про злу владу непокірного Богу сатани і про “первородний гріх”, від якого слід очищатися окроплениям водою, і лежить в основі церковного обряду хрещення.

Причастя, або Євхаристія — з’їдання хліба та вина, які сприймають як тіло та кров Христа. Причащаючись, вчить церква, віруючий приймає “подячну жертву” і “прилучається до божественного єства”. В деяких протестантських церквах і сектах специфічною формою причастя є хлібопереломлення. Але на відміну від православ’я та католицизму причастя не вважається таїнством, а обрядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.

Першоджерелами таїнства причастя є ті ж самі стародавні вірування та обряди.

З появою землеробства хліб і вино почали вважатися кров’ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди “причащалися”. Християни запозичили своє таїнство причастя із стародавніх релігій, пов’язавши його з ученням про спокусливу жертовну смерть Ісуса.

Миропомазання — передавання хрещеному “благодаті святого духа”, змазування Його ароматичною речовиною — миро.

Обряд змазування тіла маслянистими речовинами виник набагато раніше християнства. Люди того часу вірили в магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювалося, наприклад, в Індії при хрещенні, на весіллях і похоронах. В Єгипті застосовували помазання при освяченні жерців; змазували голову при освяченні первосвящеником згідно з обрядом іудаїзму.

Запозичивши із стародавніх релігій обряд миропомазання, християни оголосили його таїнством. У ранніх християнських церквах миропомазання здійснювалося лише на пасху. Таїнство миропомазання виконували, як правило, над немовлям.

Сповідь — це розповідь віруючих про свої гріхи священикові, щоб одержати через нього прощення Бога.

Джерела таїнства сповіді або покаяння — в первісних віруваннях про зло і гріх, “бісові сили”, котрі переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим людям або промовляючи слова закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише в кінці IX ст. замінена таємною, тобто сповідаю віруючого тільки священику, хоча в православ’ї поряд з таємною існує і загальна сповідь

Якщо в православ’ї і католицизмі сповідь вважається таїнством, то протестанти започаткували прилюдне покаяння і не вважають його таїнством. У багатьох протестантських громадах покаяння здійснюють люди, що вирішили вступити до секти, а також віруючі, які мають “гріхи” перед релігійною общиною або єдиновірцями.

What sort of careers can a Christian consider?

At times we think that Christians should aspire to “Christian careers” like working at a church or in a parachurch ministry. We may realize that Christians can also work outside the walls of the church or the Christian name, but then we tend to limit ourselves to the “helping” professions. Christians can be doctors, nurses, teachers, child care workers, social workers, law enforcement officers, or counselors. But a businessman? A lawyer? An IT guru? An inventor? A builder? A fashion designer? A news anchor? A TV producer? A musician? An artist? We tend not to list these jobs among the most desirable work for Christians. There is nothing biblical about such a limiting stance.

Christians can consider almost any career. Paul wrote to the Corinthians, “Only let each person lead the life that the Lord has assigned to him, and to which God has called him. This is my rule in all the churches. . . . Each one should remain in the condition in which he was called. Were you a bondservant when called? Do not be concerned about it. (But if you can gain your freedom, avail yourself of the opportunity.) . . . So, brothers, in whatever condition each was called, there let him remain with God” (1 Corinthians 7:17, 20-21, 24). Paul does not tell the believers to leave their current work and become missionaries or pastors. He tells them to remain where they are and serve God there. Paul wrote something similar to the Colossians, “And whatever you do, in word or deed, do everything in the name of the Lord Jesus, giving thanks to God the Father through him” (Colossians 3:17). It is not so much what we are doing that matters, as for whom we are doing it. We glorify God when we work hard and cheerfully, whether as a pastor, an investor, an actor, a stay-at-home mother, or a barista.

Choosing a career can be difficult. Obviously, it is a matter for prayer. You should seek God’s direction for His will for your life. It can also be helpful to examine the specific gifts God has given you. He makes us each different (1 Corinthians 12; Romans 12:4-8) with unique desires, talents, and interests, and for unique purposes. It is also helpful to talk with those who know you well. Such people can serve as wise counselors (Proverbs 15:22), often providing helpful insight. It may also be beneficial to shadow or interview someone in your potential career field or to volunteer in the field to which you feel drawn.

Christians may consider any career in which they can honor God and use the uniqueness with which God created them. Of course, there are certain careers that are inherently dishonoring to God—most of them not strictly legal, such as prostitution or pornography. But any career that does not require sin in its performance is laudable Christian work and can be done to the glory of God (Colossians 3:23).

Єпископ — про права та обов’язки мирян і священників у Церкві

— Останнім часом часто говориться, що Церква — це всі ми. Не тільки священники, а «всі ми». Але коли доходить до справи, то виявляється, що одна частина керує і каже, що робити, а інша частина Церкви повинна слухатися. І тоді миряни починають запитувати: які обов’язки і, що важливо, права мирян у Католицькій Церкві? Тільки слухати і слухатись?

— Хотів би я бачити, щоб насправді слухали і слухались! У Другий книзі Кодексу церковного права є розділ «Про Божий народ». Він складається з трьох частин. Перша: «Права і обов’язки всіх християн». Потім: «Права і обов’язки вірних», тобто мирян. І, нарешті, «Права і обов’язки духовенства». Обов’язки є не тільки в мирян, духовенство також має обов’язки. Також і ті, й другі мають права. Навіть увесь Божий народ — і духовенство, і миряни — мають спільні права і обов’язки. В Церкві щось є правом, щось — обов’язком, а іноді щось є і правом, і обов’язком. Але це напевно не як у подружжі, не як у цивільному праві. В нас один викладач жартував: «Коли йдеться про права і обов’язки чоловіка та дружини щодо дітей, то виглядає так, що в них є право надати дитині ім’я, а далі починаються обов’язки». Про мирян не можна сказати: «У вас є право ходити до храму, а далі у вас тільки обов’язки». Давати грошові пожертвування, постити, слухати душпастирів тощо. Ці права та обов’язки є своєрідним переліком прав людини. Коли йдеться про всіх християн разом, то там говориться, наприклад, про право звершувати культ Божий згідно зі своїм літургійним обрядом. Тобто — кожний має право на свій літургійний обряд, яких у Церкві двадцять чотири. Також про право створювати товариства, належати до різних релігійних рухів.

Далі, допомагати бідним зі свої доходів — це обов’язок. Право бути покараним лише згідно з приписами церковного права. Тобто — щоб не більше або не занадто: тільки які приписи є, за такими і має бути покарання. Що стосується тільки мирян: це одночасно право і обов’язок, але передусім — право, яке ми, як душпастирі, повинні забезпечити: забезпечити батькам можливість по-християнськи виховувати своїх дітей. Взагалі, виховати їх по-людськи, але й по-християнськи. Далі, миряни мають право займати різні посади в Церкві. Їх, може, не так багато, але вони є. Наприклад, мирянин — християнин, католик — може бути економом у дієцезії. Це дуже відповідальна посада, і на Заході економами дуже часто є миряни. Він може бути і суддею: не головним, щоправда, але другим, третім у колегії суддів. Ще миряни, які пройдуть відповідну підготовку, мають право виконувати різні служіння в Церкві. Наприклад: коментатора, лектора, аколіта. Коли служителі не мають змоги виконати це особисто, то миряни можуть, із дозволу церковної влади, проводити молитви…

Далі — здійснювати хрещення, роздавати Причастя. Є не обов’язок, а право навчатися в християнських навчальних закладах.

Далі — право задовольняти свої духовні потреби. Коли мирянин приходить і шукає священника, щоб посповідатися, то священник не робить послугу тим, що посповідає. Це право мирянина задовільнити свої духовні потреби — прийти і посповідатися, навіть попросити уділити Причастя.

Права та обов’язки кліру

— Так само і духовенство має свої права та обов’язки. Прав не так багато, але вони суттєві. Наприклад, право на винагородження. Священники мають право на винагородження. Тут не йдеться про якусь мінімальну зарплату, це насправді скромне винагородження для священника. Священники задовольняються невеликими зарплатами, та й не всі їх навіть мають. Це не врегульовано в Церкві. У великих парафіях того, що збирає парафіяльна спільнота, може, й вистачить, щоб визначити розмір невеличкої зарплатні, а в маленьких парафіях і не знають, що це таке — заробітна платня. Там дуже часто просто виживають.

Також є право на відпустку, щоб мати відпочинок. Буває, хтось зі священників хвалиться: я відпустки не мав уже десять років, як став настоятелем. Або п’ять років не мав відпустки. Для мене це не приклад. Людина повинна відпочивати: протягом тижня мати вільний день — для священників це понеділок, а протягом року — кілька тижнів, щоб відпочити.

Є обов’язок поваги та послуху церковній владі. Обов’язок вірно виконувати доручений уряд. Обов’язок прямувати до святості, тобто ставати дедалі святішими. Вони хоч і трохи абстрактні, але й разом із цим — практичні. Обов’язок життя в целібаті. Або — постійний інтелектуальний розвиток. Це також обов’язок: священник повинен читати, цікавитися вченням Церкви. Обов’язок резиденції: знаходитись у визначеній парафії чи в дієцезії. Так само — духовного одягу. Обов’язково носити духовний одяг.

Чи може Церква за щось покарати мирян?

— В практиці церковні суди мирян не карають. Ми, здається, вже говорили про це. Про те, що, наприклад, згідно з церковним правом, церковна влада може покарати батьків-католиків, які віддали своїх дітей на виховання до якоїсь іншої релігії. Але ж на практиці хто їх карає? Я пам’ятаю, в нас у Латеранському університеті був викладач — він, здається останній рік викладав, старенький дідусь-священник, — то він казав: «Усе життя викладаю в університеті карне право, але на практиці воно застосовується виключно до священників. Мені вистачить пальців на одній руці, щоб перерахувати випадки, коли десь там карали мирян».

Зазвичай у церковному карному праві якійсь суворішій карі чи канонічній покуті передує канонічне нагадування, канонічна догана, як ми називаємо. Це такі два механізми… Якщо людина близька до того, щоби стати причиною згіршення для інших, чи близька до гріха, чи є якась підозра. Це все нотується, ну а пізніше може бути екскомуніка, інтердикт для священників, або ще суспенда. Це так звані важкі кари. Але може бути якась покута: відбути якесь паломництво, чи реколекції.

— А взагалі, чи зараз дають такі кари?

— Церковні дієцезіяльні суди їх не дають. Але якщо мова, наприклад, про якісь таємні переступи, злочини, то Апостольська пенітенціарія має право звільняти від таємних переступів. Наприклад, коли людина таємно потрапила в екскомуніку, зневаживши Пресвяті Дари. Зробила це таємно і про це ніхто не знає. Якщо це буде публічно — її може покарати церковний суд; може бути процес для католика. Натомість коли таємно — тоді така людина за посередництвом будь-якого сповідника звертається до Апостольської пенітенціарії у Ватикані, й потім приходить звільнення від таємної екскомуніки. Там також надається порядковий номер, на випадок, якби ця справа стала публічною: тоді можна довести, що ти звільнений. І тоді дається якась покута. Зазвичай це якесь паломництво, відвідати санктуарій; це може бути період якогось посту, відмова від того ж таки м’яса.

Дивіться також інші уривки з розмови:

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Чи може християнин балотуватися на політичний пост?

Чи слід християнам балотуватися на політичні посади – це питання, що викликає бурхливі обговорення. У Біблії немає прямих згадок про християн, що займалися політикою. Але існують принципи, які ми можемо застосувати при прийнятті рішення щодо політичної діяльності. Всім, хто розглядає можливість балотуватися на політичну посаду, слід узяти до уваги ці принципи та з молитвою шукати Божої волі щодо свого життя.

Немає сумнівів у тому, що країни, де політичні діячі обираються громадянами, є країнами, які підтримують свободу. Християн у багатьох країнах світу пригноблюють і переслідують, вони страждають від урядів, які їм не під силу змінити та які ненавидять їхню віру і змушують мовчати. Ці віруючі, ризикуючи життям, проповідують Євангеліє Ісуса Христа. В інших країнах християнам було дано право обговорювати своїх лідерів й обирати їх, не побоюючись за себе або свої сім’ї.

Обрані нами лідери мають великий вплив на наші свободи. Вони можуть вибрати захист прав громадян поклонятися Богу та поширювати Євангеліє або ж обмежити ці права. Вони можуть привести свій народ до праведності або до моральної катастрофи. Очевидно одне – що більше посвячених християн входять до складу уряду – чи на нижчому, чи на вищому рівні – то більше релігійних свобод охоронятимуться. Християни в політиці можуть здійснити необхідні зміни в культурі. Яскравим прикладом є Вільям Вілберфорс, англійський політик XIX сторіччя, що десятиліттями провадив кампанію за припинення огидної работоргівлі, яка процвітала в той час. Його кампанія зрештою увінчалася успіхом, і тепер його вихваляють за мужність і відданість християнським принципам.

Водночас є стара приказка: «політика – брудна справа». Політики, навіть з найкращими мотивами, ризикують бути зіпсованими системою, що має справу з владою. Осіб, які посідають політичні посади, особливо на вищих рівнях, спокушають ті, хто сподівається отримати прихильність у просуванні своїх власних інтересів. Де би не були сконцентровані гроші та влада, поруч завжди є жадібність і ненажерливість. Перед християнами, задіяними у світських політичних системах, існує величезна небезпека, і їм слід бути дуже обережними, аби перебувати в цьому світі, проте не бути його частиною. Можливо, ніде в житті вираз «погане товариство псує добрі звичаї» (1 Коринтянам 15:33; Сучасний переклад Українського Біблійного Товариства) не є актуальнішим, ніж у політичній владі.

Ісус сказав, що Його Царство не від цього світу (Івана 18:36). Царство Христа не пов’язане з земними політичними системами або національними урядами. Світ, про який мають дбати християни, є духовним, а не мирським. Немає нічого поганого в тому, щоб християни брали участь у політиці, якщо вони пам’ятають, що ми повинні бути послами Христа на Землі. Це наше основне завдання, і наша мета – закликати інших примиритися з Богом через Ісуса (2 Коринтянам 5:20).

Тож чи може християнин балотуватися на політичну посаду? Для деяких християн відповідь – однозначно ні; для інших – однозначно так. Це – особисте рішення, яке вимагає молитви та мудрості, яку може дати тільки Бог і яку Він обіцяє подарувати тим, хто дійсно її шукає (Якова 1:5). Християнським політикам слід пам’ятати, що їхній обов’язок перед Господом має превалювати над обов’язками їхніх посад. Павло каже нам, що все, що ми робимо, ми маємо робити на славу Господа, а не для себе (1 Коринтянам 10:31; Колосянам 3:17). Якщо християнин справді прагне обійняти політичну посаду, це має відбуватися лише в тому випадку, якщо він може чесно виконувати обов’язки цієї посади на славу Божу та без шкоди для християнських принципів.

Чи може християнин балотуватися на політичний пост?

Традиції святкування Різдва Христового в Україні

У цього свята багата та цікава історія, свої звичаї та традиції, які формувалися століттями. Історія його святкування сягає перших віків християнства. Різдво знаменує народження Ісуса Христа у Вифлеємі та є одне з головних родинних свят у християн. Він був посланий Богом на землю задля спокутування гріхів і спасіння людства. І з цього моменту почався відлік нової ери. Нинішнього року Українська греко-католицька Церква та Православна церква України на своїх соборах прийняли рішення про зміну церковного календаря та святкування Різдва з усім християнським світом – 25 грудня.

Традиційно Різдву передує тривалий сорокаденний Пилипівський піст, який почався 15 листопада і закінчується 24 грудня. Цей період даний нам Богом для того, щоб відновитися духовно, морально та фізично – багато молитися, ходити до церкви на літургії та постити. Крім того, потрібно простити своїм кривдникам, забути старі образи, перепросити тих, кому заподіяли зло, подякувати тим, хто зробив нам добро чи просто був поруч упродовж цього року.

Гарним звичаєм було наводити лад по господарству, а саме у стайні, на подвір’ї, складали господарські знаряддя праці – цим займалися чоловіки. Господині ретельно прибирали в хаті, вибілювали помешкання, змащували глиною долівку, застеляли чисті скатертини та вішали вишиті рушники, прикрашали кімнату витинанками й, звичайно, дбали про святковий одяг для всієї сім’ї.

СТРАВИ СВЯТВЕЧОРА

Після наведення в будинку порядку жінки беруться готувати Святу вечерю, яка нараховує дванадцять страв на честь дванадцять апостолів. «Господиня пов’язалася хусткою, закочувала рукави та починала готувати страви: варила узвар, горох, квасолю, смажила капусту, рибу, ліпила вареники, готувала бараболю, гриби, кашу гречану, голубці та кутю з товченої пшениці. В цій багатій, але пісній вечері, господиня ніби представляє найголовніші плоди поля, городу та саду. Таким чином дає звіт новому рокові за своє багатство в минулому році» – пише етнограф Олекса Воропай у нарисі «Звичаї нашого народу». Саме через велику кількість та різноманітність святкових страв виникла назва «багата кутя» чи «Багатий Святвечір».

Важливим різдвяним обрядом на Святий вечір є оформлення столу. Перше, що кладуть на стіл, це свіже сіно або солома, що символізує ясла, в яких лежав Ісус, зверху посипають зерном на добробут родини. По кутах стола обов’язково ставили часник на здоров’я та захист від нечистого й копійки на багатство, все це покривали святковою скатертиною. Такий стіл є символом єдності, порозуміння, зустрічі поколінь, де, власне, й передаються традиції, звичаї, родинна мудрість, та місцем спільної молитви тощо.

Після того, як стіл був готовий, господиня подавала святкові наїдки. Найголовнішою обрядовою стравою є кутя. З давньогрецької слово «кутя» перекладається як «варене зерно». Готову пшеницю щедро заправляють медом і маком. У цій страві кожен складник має своє символічне значення. Зерно в куті символізує плідне та вічне життя, кругообіг, адже пшениця, як зерно, щороку оживає. Мак і мед в куті – це символ достатку та родючості на землі. Цю страву куштували першою серед усієї святкової їжі. Та перш ніж почати їсти кутю, її тричі ложкою підкидали вгору так, щоб вона прилипла аж до стелі, чим більше зернят прилипне – то буде врожайний рік, а якщо більше маку – роїтимуться бджоли. Споживання куті пророчило врожай на наступний рік, збільшення поголів’я худоби та продовження роду. Кутя, за прадавньою традицією, пов’язана з культом предків та вшануванням душ померлих. Отож, після завершення Святої вечері українці залишають по ложці кожної страви для душ померлих родичів (у деяких регіонах взагалі не прибирають зі столу) або ставлять для них кутю на підвіконня.

Наступною обов’язковою стравою на Різдвяному столі є узвар (вар) – відвар з сухофруктів (яблука, груші, сливи тощо). Він символізує очищення тіла та душі.

Третьою стравою є хліб. Ритуальний хліб на Різдво має свої локальні назви: калач, книж, душа, лежень, обертух, бухон, струцлі. Такий хліб випікався у великих круглих формах, подібних на сонце. Він був символом життя та поживою як для тіла, так і для душі. Для християн хліб – це Ісус: «Я – хліб живий, що з неба зійшов».

Кожна інша різдвяна страва є не менш значима та має свої символи. Для вечері варять гриби чи горох, які заправляють олією. Ця страва символізує Божу весну та християнське життя. Серед перших страв найпоширенішими є капусняк і борщ. Капусняк готують із січеної квашеної капусти, заправляють засмаженою цибулею на олії. Борщ варять зі свіжих або з квашених буряків. Смажена та печена риба, оселедець є традиційною стравою на різдвяному столі. З грецької ІХТІС (перекл. риба) складається з перших літер імені Бога – Ісус Христос Божий Син Спаситель і риба є символом Христа.

Вареники символізували достаток і благополуччя. Існував такий звичай: в один з вареників до начинки ставити монету, кому він попадеться – буде багатим протягом року. Незмінною стравою є пампухи з маком або вишнями.

Неодмінним атрибутом на різдвяному столі є запалена свічка. Свічка супроводжує віруючу людину все життя від хрещення до самого вічного спочинку.

ДІДУХ

24 грудня, щойно сходила перша різдвяна зірка, до хати заносили святковий сніп – дідух, один з основних символів Різдва. При цьому говорили: «Дідух – до хати, біда – з хати». Слово «дідух» прийшло зі старослов’янського часу й у перекладі означає «дух предків», родоначальника сім’ї – Діда, який оберігає рід. Символізує врожай, добробут, мир, зв’язок між поколіннями та виступає оберегом роду. За деякими віруваннями, в тому збіжжі жили духи предків, яких ніби запрошували до хати на Різдво. Існує звичай застеляти на Різдво соломою (сіном) підлогу, що перегукується з тим, що Ісус Христос народився в стайні, де були сіно та тварини. Дідуха ставили на видному місці – на столі або покуті.

Для виготовлення традиційного дідуха використовували обжинковий сніп (зібраний з поля останнім) або зажинковий (зібраний перший) жита, вівса, проса чи пшениці. Дуже часто, коли його виносили з поля, цей процес супроводжувався почестями та з музикою. Зберігали його у стодолі аж доки не наступав Святвечір. Цей сніп ставав дідухом.

Дідуха умовно можна поділити на три частини. У нього є «ноги», завдяки яким він міцно стоїть, вони, як коріння, символізують світ мертвих. Найвища частина, що репрезентує середній світ, світ людей, має по сім колосків (сім днів тижня, сім поколінь – це символ сім’ї). Зернятка в колосках – верхній світ з божествами, птахами та сонячними символами.

На Гуцульщині є звичай у «дідуха» вставляти косу чи серп, за давніми українськими віруванням, вони несли у собі сенс оберегу, який відлякує нечисту силу та дає здоров’я, а також знаряддя, яким наступного року мають зібрати багато врожаю,

Перебував дідух в хаті аж до Водохреща, зерно з нього обмолочували та висипали до зерна, яке мали сіяти першим на весні, а солому спалювали, щоб душі померлих, які гостили в родині на свята, могли повернутися на небо. На Львівщині, за давніми українськими віруваннями, «дідуха» спалювали на третій день свят. Тепло, яке віддавав «дідух» при спалюванні ніби зігрівало душі померлих, а вогонь освітлював їм дорогу на небо. Його не можна було викидати на сміття. Щороку робили новий дідух, бо попередній втрачав свою силу.

СОЛОМ’ЯНИЙ ПАВУК

Традиційною прикрасою української оселі на Різдво був солом’яний павук. За легендою павук означав рід і модель світу, яку зібрав своїм павутинням. Є ще й інше пояснення – солом’яний павук схожий на родове дерево з центром посередині, від якого соломинками-розгалуженнями «розростаються» нові покоління. Та й кожна частинка павука чіпляється до іншої, як діти до батьків, дідів і прадідів. Його кріпили до балки під стелею. У народі вірили, що доторкнутися до нього, то на удачу, а також, якщо людина хвора або ж коли жінка не вагітніє, то треба ставати під «павука». Чітка гармонія форм і руху покликані оберігати дім та його господаря. Вважали, що він вбирав у себе все негативне, що мого завадити щасливому життю родини.

Наші пращури робили павука із соломи та кінського волосу, він складався з дванадцяти частин відповідно кількості місяців у році. Плели павука, зазвичай, 22 грудня. але дівчата, які хотіли, щоб їх любили парубки та щоб мати доброго чоловіка, робили це на Св. свщмч. Ігнатія Богоносця (20 грудня). Спалювали ж солом’яного павука для того, щоб позбутися всього негативного зазвичай після Водохреща. За іншими переказами, після Різдва павука не викидали, а залишали й на Великодні свята вішали писанки, так увесь рік він був у домі. За християнськими легендами, саме павуки виткали новонародженому Синові Божому покривало, аби Він не замерз холодної ночі у вертепі. Божа Мати, накривши святе Дитятко, поблагословила працю павуків і сказала, що віднині ніхто не має права їх вбивати, бо павуки – Божі помічники.

Оксана ГУЛИК,

співробітниця Тернопільського

обласного краєзнавчого музею

Єпископ — про права та обов’язки мирян і священників у Церкві

— Останнім часом часто говориться, що Церква — це всі ми. Не тільки священники, а «всі ми». Але коли доходить до справи, то виявляється, що одна частина керує і каже, що робити, а інша частина Церкви повинна слухатися. І тоді миряни починають запитувати: які обов’язки і, що важливо, права мирян у Католицькій Церкві? Тільки слухати і слухатись?

— Хотів би я бачити, щоб насправді слухали і слухались! У Другий книзі Кодексу церковного права є розділ «Про Божий народ». Він складається з трьох частин. Перша: «Права і обов’язки всіх християн». Потім: «Права і обов’язки вірних», тобто мирян. І, нарешті, «Права і обов’язки духовенства». Обов’язки є не тільки в мирян, духовенство також має обов’язки. Також і ті, й другі мають права. Навіть увесь Божий народ — і духовенство, і миряни — мають спільні права і обов’язки. В Церкві щось є правом, щось — обов’язком, а іноді щось є і правом, і обов’язком. Але це напевно не як у подружжі, не як у цивільному праві. В нас один викладач жартував: «Коли йдеться про права і обов’язки чоловіка та дружини щодо дітей, то виглядає так, що в них є право надати дитині ім’я, а далі починаються обов’язки». Про мирян не можна сказати: «У вас є право ходити до храму, а далі у вас тільки обов’язки». Давати грошові пожертвування, постити, слухати душпастирів тощо. Ці права та обов’язки є своєрідним переліком прав людини. Коли йдеться про всіх християн разом, то там говориться, наприклад, про право звершувати культ Божий згідно зі своїм літургійним обрядом. Тобто — кожний має право на свій літургійний обряд, яких у Церкві двадцять чотири. Також про право створювати товариства, належати до різних релігійних рухів.

Далі, допомагати бідним зі свої доходів — це обов’язок. Право бути покараним лише згідно з приписами церковного права. Тобто — щоб не більше або не занадто: тільки які приписи є, за такими і має бути покарання. Що стосується тільки мирян: це одночасно право і обов’язок, але передусім — право, яке ми, як душпастирі, повинні забезпечити: забезпечити батькам можливість по-християнськи виховувати своїх дітей. Взагалі, виховати їх по-людськи, але й по-християнськи. Далі, миряни мають право займати різні посади в Церкві. Їх, може, не так багато, але вони є. Наприклад, мирянин — християнин, католик — може бути економом у дієцезії. Це дуже відповідальна посада, і на Заході економами дуже часто є миряни. Він може бути і суддею: не головним, щоправда, але другим, третім у колегії суддів. Ще миряни, які пройдуть відповідну підготовку, мають право виконувати різні служіння в Церкві. Наприклад: коментатора, лектора, аколіта. Коли служителі не мають змоги виконати це особисто, то миряни можуть, із дозволу церковної влади, проводити молитви…

Далі — здійснювати хрещення, роздавати Причастя. Є не обов’язок, а право навчатися в християнських навчальних закладах.

Далі — право задовольняти свої духовні потреби. Коли мирянин приходить і шукає священника, щоб посповідатися, то священник не робить послугу тим, що посповідає. Це право мирянина задовільнити свої духовні потреби — прийти і посповідатися, навіть попросити уділити Причастя.

Права та обов’язки кліру

— Так само і духовенство має свої права та обов’язки. Прав не так багато, але вони суттєві. Наприклад, право на винагородження. Священники мають право на винагородження. Тут не йдеться про якусь мінімальну зарплату, це насправді скромне винагородження для священника. Священники задовольняються невеликими зарплатами, та й не всі їх навіть мають. Це не врегульовано в Церкві. У великих парафіях того, що збирає парафіяльна спільнота, може, й вистачить, щоб визначити розмір невеличкої зарплатні, а в маленьких парафіях і не знають, що це таке — заробітна платня. Там дуже часто просто виживають.

Також є право на відпустку, щоб мати відпочинок. Буває, хтось зі священників хвалиться: я відпустки не мав уже десять років, як став настоятелем. Або п’ять років не мав відпустки. Для мене це не приклад. Людина повинна відпочивати: протягом тижня мати вільний день — для священників це понеділок, а протягом року — кілька тижнів, щоб відпочити.

Є обов’язок поваги та послуху церковній владі. Обов’язок вірно виконувати доручений уряд. Обов’язок прямувати до святості, тобто ставати дедалі святішими. Вони хоч і трохи абстрактні, але й разом із цим — практичні. Обов’язок життя в целібаті. Або — постійний інтелектуальний розвиток. Це також обов’язок: священник повинен читати, цікавитися вченням Церкви. Обов’язок резиденції: знаходитись у визначеній парафії чи в дієцезії. Так само — духовного одягу. Обов’язково носити духовний одяг.

Чи може Церква за щось покарати мирян?

— В практиці церковні суди мирян не карають. Ми, здається, вже говорили про це. Про те, що, наприклад, згідно з церковним правом, церковна влада може покарати батьків-католиків, які віддали своїх дітей на виховання до якоїсь іншої релігії. Але ж на практиці хто їх карає? Я пам’ятаю, в нас у Латеранському університеті був викладач — він, здається останній рік викладав, старенький дідусь-священник, — то він казав: «Усе життя викладаю в університеті карне право, але на практиці воно застосовується виключно до священників. Мені вистачить пальців на одній руці, щоб перерахувати випадки, коли десь там карали мирян».

Зазвичай у церковному карному праві якійсь суворішій карі чи канонічній покуті передує канонічне нагадування, канонічна догана, як ми називаємо. Це такі два механізми… Якщо людина близька до того, щоби стати причиною згіршення для інших, чи близька до гріха, чи є якась підозра. Це все нотується, ну а пізніше може бути екскомуніка, інтердикт для священників, або ще суспенда. Це так звані важкі кари. Але може бути якась покута: відбути якесь паломництво, чи реколекції.

— А взагалі, чи зараз дають такі кари?

— Церковні дієцезіяльні суди їх не дають. Але якщо мова, наприклад, про якісь таємні переступи, злочини, то Апостольська пенітенціарія має право звільняти від таємних переступів. Наприклад, коли людина таємно потрапила в екскомуніку, зневаживши Пресвяті Дари. Зробила це таємно і про це ніхто не знає. Якщо це буде публічно — її може покарати церковний суд; може бути процес для католика. Натомість коли таємно — тоді така людина за посередництвом будь-якого сповідника звертається до Апостольської пенітенціарії у Ватикані, й потім приходить звільнення від таємної екскомуніки. Там також надається порядковий номер, на випадок, якби ця справа стала публічною: тоді можна довести, що ти звільнений. І тоді дається якась покута. Зазвичай це якесь паломництво, відвідати санктуарій; це може бути період якогось посту, відмова від того ж таки м’яса.

Дивіться також інші уривки з розмови:

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.