Вірування східних слов’ян

У дохристиянський період (до кінця IX ст.) східні слов’яни сповідували язичницьку релігію, схожу з давніми віруваннями стародавніх народів Європи.

В основі стародавніх європейських релігій лежало одухотворення природи і її сил, поклоніння стихіям, які олицетворялись в образі різних богів або духів. Осібно від інших язичницьких вірувань Європи стояла Олімпійська релігія, якою слідували стародавні греки і римляни, але й вона починалася з загальноєвропейського поклоніння природі, лише потім, в ході розвитку давньогрецької цивілізації, у ній з’явилися боги, що символізували людей з їх достоїнствами і пороками. Багато боги і духи, в яких вірили інші європейські народи, включаючи слов’ян, мають своїх аналогів в релігії стародавніх греків і римлян.

Оскільки східні слов’яни населяли дуже велику територію від Прибалтики до степів Східної Європи, від Карпат до Волги, природні умови в їхній країні були різні. Тому й у різних слов’янських племен могли існувати деякі відмінності у віруваннях.

Також крім богів, які, на думку древніх слов’ян, правили цілої природною стихією, у кожного лісового масиву, поля, водойми міг бути і свій дух-господар.

Деякі суть одні й ті ж боги і духи у різних слов’янських племен могли мати свої назви. Однак на підставі археологічних, літописних, етнографічних та фольклорних даних дослідникам вдалося відновити загальний вигляд древніх вірувань, яким були прихильні предки сучасних:

Як і у більшості народів світу взагалі, в язичництві давніх слов’ян існувало уявлення про божественний початок. Тобто, над усіма численними богами вони визнавали верховного бога, який міг впливати безпосередньо або через молодших богів на всі відбуваються у Всесвіті процеси. У східних слов’ян верховних богів було фактично два. Більшість народу – ті, хто не ставився до родоплемінної знаті, особливо шанували Яру або Ярило (у деяких племен: Хорос).

Так слов’яни називали сонце, яке вважали живим надприродною істотою, що дарує людям тепло і світло.

Оскільки основою життя простого народу було сільське господарство, безпосередньо залежне від сонячного тепла, та й не могли древні не помітити, що від сонця залежить все життя в природі, Яру поклонялися особливо усередині. Він вважався початком усього життя. Стародавні слов’яни зображували Яру у вигляді сонячного диска з намальованим на ньому людським обличчям. Ця традиція досі збереглася при малюванні ілюстрацій до дитячих книжок та мультфільмів.

Місяць і зірки, які теж світилися, також одухотворяться слов’янами і зважали Яром-сонцем у родинних стосунках. Зі словом-ім’ям «Яр» пов’язані багато слів в східнослов’янських мовах, у тому числі українською: «яскравий», «лютий (значить,« гарячий, спекотний »)». Багато старослов’янські імена мають в своєму корені ім’я Яра (Ярослав, Ярополк).

Знать, основою заняття якої були військові походи і захист племінних земель від нападів ворогів, більше всього шанували бога грози Перуна.

Перун був, мабуть, не споконвічно слов’янським богом, а запозиченим у населяли сусідні з землями слов’ян степу іраномовних кочових племен.

Гроза, буря з її зухвалими пожежі і здатними вбити людину блискавками асоціювалися у слов’ян з війною – головною справою знатних людей. Будучи богом війни, Перун постійно вимагав кривавих жертв. На його вівтарях заколювали худобу, а в особливих випадках – і людей, вибираючи за жеребом кого-небудь з одноплемінників.

Вважалося, що Перун метає з неба блискавки і розганяє ними злих духів. Якщо блискавка вбивала людину, то люди вважали, що він покараний так за якісь гріхи. Запевняючи опонента в своїй правоті, сперечальник вигукував: «Убий мене Перун (якщо я говорю неправду)!».

Іменем Перуна слов’яни урочисто клялися, поклавши поряд зброю.

Під час грози слов’яни закривали вікна, перевочівалі в будинку догори дном посудини, щоб злі духи, переслідувані блискавками Перуна, чи не сховалися в них. Перун зображувався у вигляді сильного і грізного людиноподібної істоти з жахливим лютим особою.

Точно невідомо, чи були Перун і шанований у частини східнослов’янських племен бог вогню і неба Сварог, одним і тим же божеством, або це різні боги. Іпатіївський літопис називає Сонце або Даждьбога сином Сварога. Ця ж літопис зазначає, що слов’яни молилися вогню, якого теж вважали сином Сварога і називали Сварожичем.

Дуже шанованим був бог-покровитель худоби Волос або Велес. Вважалося, що від нього залежать приплід і падіж худоби, нагул коровами, вівцями і свинями м’яса і жиру, розмір удою. Поклонялися слов’яни і богу вітрів Стрибогу. «Повість временних літ» серед слов’янських язичницьких богів згадує якогось Симаргла.

Над чим, в уявленнях слов’ян, хазяйнував цей бог, сьогодні достовірно встановити не можна, але частина істориків ототожнює його з древнєїранським птицеподобний божеством Сімург – вісником між світами небес (тобто, божественним) і землі (тобто, людей, тварин і духів).

З божеств жіночого роду була відома Мокошь або Макошь.

За різними джерелами, їй молилися і робили жертвопринесення, коли треба було викликати дощ або не заплутатися нитку при прядінні. Можливо, що одні слов’янські племена почитали її як богиню родючості, інші – рукоділля. Саме як божество-рукодільницю її почитали українські та російські селянки вже в Новий час.

Яга або Баба-Яга – богиня, відомості про яку збереглися лише у фольклорі. Виходячи з фольклорних даних, вона була, по всій Хто така баба-ягавідімості, богинею смерті і провідницею душ померлих із земного світу у світ мертвих, на що вказує наявність у неї однієї кістяне (тобто, мертвою) ноги. На це ж вказує фольклорне опис її житла: «хатинка на курячих ніжках, без вікон і дверей».

Більшість племен східних слов’ян ховали небіжчиків у рублених зрубах, встановлених на обкурені димом стовпах.

Інші дані, теж зафіксовані у фольклорі слов’янських народів, вказують на те, що Яга була ще й богинею лісів, пануючої над деревами і кущами, дикими тваринами. Ягу описували як демонічну стару, жадібну до людського життя, повелівати усіма стихіями, несучими горе людям (хворобами, пожежами, ураганами та ін.).

У казках описаний сюжет, коли Баба-Яга садить людей, зазвичай дітей, на лопату і засовує в палаючу піч. Тут ясно описаний первісний обряд ініціації, у східних слов’ян, мабуть, що зберігався дуже довго: після досягнення певного віку дитини з метою розвинути у нього стійкість перед неминучими в житті людей того часу важкими фізичними стражданнями (хвороби, поранення, голод і т.п .) піддавали особливому випробуванню, поміщаючи в розпечену вогнем камеру.

Ймовірно, обряд цей проводили жриці, можливо, тієї ж самої Яги. У казках герой, якого Баба-Яга зазвичай хоче з’їсти, часто зупиняє її рішучою вимогою зустріти його як личить господареві зустрічати гостей: хлібом-сіллю. Тут, мабуть, висловлено ставлення людей до самої смерті: тільки витриманий, рішуча людина, що не втрачає присутності духу, може благополучно подолати смертельну небезпеку і навіть витягти з подібної ситуації користь.

Давні слов’яни та їх релігійні вірування. Реферат

Слов’янський народний календар і народні звичаї дають для цього багатий матеріал. Увесь круговорот сучасних слов’янських свят є відголоссям і пережитком старих язичницьких уявлень, пов’язаних з чергуванням творчих сил природи.

Давні слов’яни сповідували поганство, що охоплювало всю сферу духовної культури й значну частину виробничої, мисливської та збиральницької діяльності. Тогочасна людина була переконана в постійній присутності надприродних сил в усіх життєвих процесах. Поганство слов’ян мало чим відрізнялося від вірувань інших тогочасних етносів. Воно містило в собі не тільки притаманні ранній стадії розвитку релігії аніматичні уявлення (переконаність, що всі речі в природі є живими), а й анімічні (про душу).

Згодом ці уявлення поєдналися з переконаннями про трансцендентність душі (здатність переходити до іншої плоті) та про спроможність над-продуктивних сил до метаморфоз – перетворення на собаку, кішку, цапа, копицю сіна, немовля тощо. Ці надприродні сили, на думку слов’янина-язичника, населяли всесвіт; саме з ними доводилося мати справу, вони таїли в собі небезпеку. Однак їх можна було задобрити або залякати за допомогою певних ритуалів.

До VI ст. у слов’ян сформувався пантеон богів і низка місцевих пантеонів. Навіть більше, вони вже наблизилися до монотеїзму, до віри у верховного (не християнського) Бога. Так, Про-копій Кесарійський свідчить, що слов’яни поклонялися єдиному Богу-громовержцю й приносили йому в жертву рогату худобу. Водночас елементи єдинобожжя не витіснили багатобожності разом з вірою в духів природи й домашнього вогнища, демонів хвороб і лиха.

Окремі слов’янські уявлення про всесвіт виходили ще з індоєвропейського періоду. Наприклад, землю уявляли пласкою чи такою, що плаває у воді або спирається на чотирьох биків. Небо вважали за натягнену над землею шкуру бика, на якій проявляються зірки, сонце й місяць. Назви зірок відбивали землеробські вподобання. Утіленням грізної небесної сили, що викликала жах і поклоніння, у слов’ян виступали природні явища, що супроводжувалися громом і блискавкою. Так, у сербів ще досить довго зберігалося уявлення про хмари як про небесні стада великої рогатої худоби (зокрема молочних корів); про дощ як “небесне молоко”, що запліднює й годує землю. Крім культу вогню та соломи, хліба, у давніх слов’ян існував культ води.

Слов’янські народні обряди, пов’язані з народженням, весіллям, похованням ще досить тривалий нас відбивали поганські уявлення про долю людини, про перспективу потойбічного існування, про стосунки між людиною і природою. Обряди нагадували про давні слов’янські свята. Так, прихід весни вітали веснянками та іграми, в яких славили поворот сонця до літа й пробудження природи. Русалчин тиждень присвячувався русалкам, які нібито виходили в цю пору з води на берег. Відзначали також Великдень, присвячений пам’яті померлих предків. У купальську ніч молодь сплітала вінки, розкладала багаття, стрибала через них і танцювала. Вважалося, що в цю ніч, коли цвіте папороть, можна знаходити скарби, розуміти мову звірів і вільно спілкуватися на любовних ігрищах. Напередодні настання осені святкували день Коструба. Люди прощалися з літом, ховаючи ляльки, що символізували вмирання природи.

Пантеон давньослов’янських богів становив вищий рівень релігійно-міфологічної системи поганства. Його характеризував досить узагальнений тип функцій (магічно-правнича, військова, господарсько-природна) головних богів. У цілому, структура компетентних діянь, яких чекали від божеств, достатньою мірою сприяла реалізації релігійно-міфологічних уявлень давніх слов’ян.

Язичництво заохочувало людину до спілкування у сфері сакрального. Богів при цьому наділяли нездоланною силою, безмежною владою, неперевершеними можливостями й розглядали як найвищу сакральну цінність. Від їхнього ставлення залежав добробут людини, яка у відповідних ситуаціях мала звертатися до богів по допомогу.

Відомості про поганських богів досить суперечливі і малоймовірні: здебільшого це певні середньовічні тексти, усна народна творчість (казки, пісні, прислів’я) та археологічні знахідки.

Пантеон богів у поганстві був досить численний. Одне з перших місць у ньому посідав Перун – “творець грому та блискавки, єдиний володар усього”, якого слов’янські племена сприймали здебільшого не просто як “першого”, а як “Бога” взагалі. Бога неба та світла називали Сварог. Вважалося, що Сварог – це батько сонця та вогню, і вже від нього походять усі інші боги – Сварожичі. Богом сонця та вогню вважався також Дажбог (Хоре). Чим вони відрізнялися один від одного сьогодні встановити важко. Стрибога одні племена шанували як бога вітру, в інших він відповідав за розподіл багатств.

Одним із найшановніших у давніх слов’ян був бог Велес (Волос) – “скотній бог”. У багатьох племен Велес – бог багатства й добробуту, торгівлі, заступник купців. Він не тільки охороняв череди худоби на землі, а й випасав небесні стада (хмари). Ідола Перуна завжди ставили на горі, а Волоса – в низовині,

Серед поганських богів одним з найповажніших був Святовит (Свентовит) – бог неба та світла, якого також ототожнювали з сонцем. Святовит виконував дві функції: військову та магічно-правничу. Головні атрибути ідола Святовита – меч, спис, прапор тощо. У західних слов’ян він мав чотири голови на чотирьох шиях, які дивилися вперед, назад, ліворуч і праворуч. До святилищ Святовита приносили різноманітні дари.

Деякі слов’янські племена вважали, що всі нещастя походять від Чорнобога. Серед жінок був надзвичайно поширеним культ Мокоші, з яким пов’язувалися численні заборони, що стосувалися виховання дітей, взаємин між подружжям, прання та ін.

До богів, яких шанували практично всі слов’янські племена, належали Перун і Велес. Відомості про них є у всіх частинах слов’янського світу. За міфологією, вони доповнювали один одного. Інші популярні боги – Ярило, Лад, Диво, Дідо, Доля, Купайло, Лель, Полель, Переплут, Похвиста, Тур, Троян, Рад та ін.

У південних слов’ян верховне почесне божество ймовірно мало ім’я Бог. Про це свідчить той факт, що сонце – сина Бога – тут називали Божичем. У сербів, хорватів, словенців день Різдва Христового (25 грудня), астрономічне збігається з початком збільшення сонячного дня і називається Божич, у болгар – Божик.

У пам’ятках болгарської писемності трапляється ім’я верховного небожителя – Дій, котрий, як і римський Юпітер, був богом дня та світла. Дій згадується поряд з іншими слов’янськими богами – Перуном, Хорсом, Трояном.

У лужицьких сербів верховне божество носило ім’я Прабог, а другорядних вони називали Прибогами. У інших племен цього регіону бог сонця мав ім’я Ясонь (Несень) – ясний, білий бог, Білобог.

Поморські слов’яни Балтики головним богом вважали Триглава. Його зображували триголовим вершником на коні. Такий ідол із золота й срібла стояв на пагорбах поблизу Щецина. Культ Триглава поширювався аж до Волині.

Серед інших язичницьких богів прибалтійських слов’ян виділявся Яровит – бог війни та родючості. Його головний атрибут – золотий шолом – під час воєнних дій виносили перед військом, а прапори розставляли вздовж периметра поселень під час свят. На островах Балтійського узбережжя особливо шанували бога війни Руєвита, якого зображували з сімома мечами на поясі та восьмим у руці.

Окрім богів, давні слов’яни шанували богинь – Ладу, Весну, Морану, Діву, Сиву (Жилу), Припечалу, Подагу, Мокош та ін. Дехто схильний зіставляти Ладу з Венерою як богинею кохання, тепла й любощів. Весна та Морана персоніфікувалися з порами року, а Діва і Дівана ототожнювалися з весною.

Давні слов’яни також ушановували як божества сонце, місяць, зірки, вогонь, воду, гори, дерева.

Особливе ставлення склалося в давніх слов’ян до істот, які населяли ліси, річки, багна, домівки. В існування лісовиків, водяних, польовиків, русалок, мавок, домовиків вони щиро вірили, й усіляко намагалися їх задобрити.

Язичницький культ давніх слов’ян був певним чином регламентований, про що свідчать археологічні розкопки культових святилищ і храмів, а також зображення власне небожителів. Релігійні ритуали передбачали існування організації священнослужителів, або жерців, якоюсь мірою спеціалізованої і досить розгалуженої.

Християнізація слов’ян, що тривала протягом VII-ХІІІ ст., сприяла руйнації поганства й ліквідації культу богів як представників вищого рівня релігійно-міфологічної ієрархії. Християнізація в усіх слов’янських землях розпочиналася зі знищення ідолів. Згодом язичницьких богів або зовсім забували, або різко обмежували сферу їхнього функціонування. В одних випадках відбувалися “деномізація” та перейменування, під час яких багато рис, що належали “язичницьким” богам, зберігалися (тільки їхні імена замінювали на християнські). В інших випадках богів “понижували в ранзі”, що призводило до різкого звуження сфери впливу культу. Інколи поганських богів ототожнювали з “нечистою силою”.

Прийняття християнства для більшості слов’ян сприяло зміцненню власної державності й означало прилучення до візантійсько-православної або латинської (католицької) конфесіонально-культурних традицій. Для інших, насамперед полабсько-балтійських племен, християнізація обернулася катастрофою – вони були підкорені місіонерами, піддані асиміляції й згодом узагалі зникли з історичної арени.

1. Артамонов Й. Й. Происхождение славян. Ленинград, 1950.
2. Державин Н. С. Славяне в древности. Москва, 1946.
3. Йордан. О происхождении и деянии готов. Москва, 1960.
4. Константан Багрянородний. Об управлений империей. Москва, 1989.
5. Нидерле Л. Славянские древности. Москва, 1956.
6. Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.
7. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная история. Москва, 1993.
8. Русаков М. П.. Славянские древности VI-VII вв. Москва, 1976.
9. Рыбаков Б. А. Язьмество древних славян. Москва, 1981.
10. Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 1979.
11. Седов В. В. Славяне в древности. Москва, 1994.
12. Свод древнейших письменных известий о славянах: В 2 т. Москва, 1991-1995. Т. 1, 2.
13. Фаминицт А. С. Божества древних славян. Санкт-Петербург, 1995. Этногенез, ранняя этническая история и культура славян. Москва, 1965.
14. Этноязыковая и этнокультурная история Восточной Европы. Москва, 1995.