Чумацтво — це торгово-візницький промисел, який упродовж XVI–XIX століть тримав на собі основну частину далекої торгівлі українських земель. Чумаки возили сіль, рибу, хліб і ремісничі вироби степовими шляхами, сполучаючи Крим і Дон із портами Чорного моря та внутрішніми губерніями. Їхні валки були водночас купецьким караваном, транспортною конторою й озброєним братством. Без них сіль залишалася б розкішшю.
Хто такі чумаки та як виникло чумацтво
Чумак — це не найманий візник. Він сам закуповував товар, сам його перепродавав і сам відповідав за збитки, якщо валка не доходила до місця. У Криму чумаки домовлялися про ціни на сіль, а вдома продавали її вроздріб. Тому їх називають першими степовими торговцями-підприємцями: дорога була їхнім капіталом, а воли — основним майном.
Корені промислу сягають часів Київської Русі. Тоді тим самим шляхом ходили солевізники — вони возили сіль із кримських озер і лиманів. Згодом до солі додалися риба, хліб і ремісничі товари, а сам промисел розрісся. Найбільшого розквіту він досяг наприкінці XVIII — у першій половині XIX століття, коли чумацькі валки стали звичним явищем на всіх степових дорогах.
З назвою «чумак» ясності немає досі. За однією версією, слово походить від хвороби чуми: чумаки так густо просякали одяг дьогтем, що скидалися на людей, які рятуються від пошесті. За іншою, тюркською, версією, слово пов’язане з позначенням візника. Обидві гіпотези мають прихильників, і жодну не можна вважати остаточно доведеною.
Головні товари чумацької торгівлі
Асортимент чумацького воза визначали дві обставини: що потрібно вдома і що вигідно взяти на півдні. У різні роки співвідношення товарів змінювалося, але основа залишалася сталою.
| Товар | Звідки везли | Куди доставляли та значення |
|---|---|---|
| Сіль | Крим, Сиваш, Прикарпаття | Центральні та північні регіони України; стратегічний продукт і головний консервант епохи |
| Риба солона і в’ялена | Дон, Запоріжжя, Азовське й Чорне море | Забезпечувала білковий раціон населення у пісні та повсякденні дні |
| Зерно та хліб | Українські губернії — Поділля, Лівобережжя | Порти Чорного й Азовського морів, звідки вантаж ішов на експорт |
| Дьоготь, тютюн, деревина, кустарні й гончарні вироби | Полісся та ремісничі центри | Південь і степові райони, де ремесел майже не було |
Сіль тримала першість не через моду, а з простої потреби. Холодильників не існувало, і м’ясо чи риба псувалися за день-два, якщо їх не засолити. Солонину, сало, рибу й навіть городину готували в запас на цілу зиму, тому сіль купували постійно й у будь-яку пору року. Постачання цього продукту з Криму та Сивашу визначало, чи буде на українських столах що їсти в холодний сезон.
Риба йшла поруч із сіллю, бо пісних днів у православному календарі було дуже багато. У піст м’ясо заборонялося, і солона чи в’ялена риба ставала головним джерелом білка. Вона не псувалася тижнями, легко ділилася на порції й добре переносила дорогу. Зерно поступалося рибі та солі в прибутковості.
Транспорт і організація походів у степ
Основним транспортом була мажа — довгий і важкий віз із міцними дубовими колесами та високими бортами, розрахований на десятки пудів солі. Звичайний віз на такому ходу розсипався б за перший тиждень, тому чумацькі майстри робили конструкцію із запасом міцності. У дорозі мажу постійно лагодили: підтягували обіддя, міняли шворні, ставили запасні деталі.
Тягнули вози воли сірої української породи. Їх цінували за витривалість, невибагливість до корму і рідкісний спокій — у степу тварина не повинна була полохливо рвонути з місця. Пари волів, або паровиці, вистачало, щоб везти навантажену мажу, а зношених тварин обмінювали в дорозі. Коні для цього промислу не годилися: вони дорожчі в утриманні й швидко втомлюються від важкої поклажі.
Поодинці в степ не виходили. Чумаки збивалися у валки — від кількох десятків до сотні возів. На чолі стояв виборний отаман, якого ще називали ватажком: у дорозі його слово було законом. У валці існував чіткий поділ праці — погоничі вели волів, дозорці пильнували обрій, кашовари готували їжу на весь гурт.
Валка трималася на взаємодопомозі та дисципліні. Кожен чумак відповідав за безпеку цілого гурту, зброю тримали напоготові проти нападників, а вартові чергували ночами. Колеса возів щодня рясно змащували дьогтем, щоб не поламатися посеред безлюдного степу, де ніде було дістати майстра чи заліза. Тому несправний віз був спільною бідою, а не приватним клопотом одного господаря.
За день валка проходила 20–30 верст. Сезон починався ранньою весною, коли степ покривався травою для волів, і тривав приблизно пів року. За цей час досвідчені гурти встигали зробити дві-три поїздки — більше не виходило, бо дорога на Крим і назад забирала багато тижнів.
Основні чумацькі шляхи України
Шосе не існувало: чумацькі дороги були накатаними напрямками від однієї переправи до іншої. Маршрут вибирали за водою і пашею для волів, а не за найкоротшою відстанню на карті. Кілька таких напрямків увійшли в історію під власними назвами.
- Ромоданівський шлях: головна торговельна артерія через Лівобережжя на Кримський півострів, якою доставляли основні обсяги кримської солі;
- Муравський шлях: давній степовий тракт від Лівобережної України та Слобожанщини до кримських перешийків;
- Чорний шлях: маршрут правобережними землями, що пролягав через степи до чорноморського узбережжя й татарських бродів;
- Кременчуцька переправа: головний вузол на Дніпрі, де сходилися валки з різних шляхів і торговельні каравани з багатьох регіонів.
Ті самі дороги були й найнебезпечнішими. У степу траплялися пожежі, які за годину знищували пашу на багато верст навколо, а разом із нею — надію на корм для волів. Пошесті могли викосити половину гурту, бо лікарів і ліків у дорозі не було. На валки нападали розбійники, а в неспокійні часи — і татарські загони, тож без зброї не виїжджали навіть на короткий перехід.
Найлюдніше було біля переправ. Під Кременчуком валки збиралися десятками, чекали зручної води, ремонтували вози й домовлялися про подальший рух. Там само наймали додаткових погоничів і продавали частину товару тим, хто далі не йшов.
Повсякденний побут і традиції в дорозі
На ночівлю вози ставили колом — «табором». Це давало простий, але надійний захист: людей і волів не можна було захопити зненацька, а хижаки не наважувалися підходити до щільного кільця. Усередині палили вогнище, варили їжу, лагодили збрую і заступали на варту.
Годувалися просто. Головною стравою був куліш — рідка пшоняна каша, яку заправляли салом і варили в казані на весь гурт. Додавали сухарі, сушену рибу та галушки. Свіже м’ясо в дорозі було рідкістю: худобу разом із валкою не гнали, а купити її в безлюдному степу не було в кого.
Одяг теж підпорядковувався дорозі. Полотняні сорочки й штани щедро натирали дьогтем або тваринним жиром. Така просочена тканина не пропускала комах і паразитів, а на півдні ще й зменшувала ризик підхопити заразу. Запах був важкий, зате шкіра лишалася цілою.
Найсильнішою традицією було побратимство. Хворого чумака не кидали в безлюдному степу — його везли далі або лишали на піклування в першому ж селі. Якщо чумак помирав, побратими копали яму при дорозі, загортали тіло в рогожу і ховали за християнським звичаєм. А його товар і мажу обов’язково довозили родині — борг перед сім’єю померлого вважався святим.
Чому зникло чумацтво та яку спадщину залишило
Промисел згасав поступово. Кілька змін у господарстві підірвали його основу майже одночасно.
- Залізниці — вантажі пішли рейками швидше й дешевше.
- Степ розорали — воли лишилися без пасовищ.
- Пароплавство перебрало зерновий експорт.
Самі чумаки зникли не водночас. Частина перейшла на залізницю візниками й вантажниками, частина осіла на землю й зайнялася хліборобством, а дехто ще роками вивозив сіль на короткі відстані — до найближчої станції. Останні валки згадують наприкінці XIX — на початку XX століття, після чого промисел як постійне заняття припинив існування.
Пам’ять про чумаків залишилася насамперед у піснях. Розлука, далека дорога, смерть у степу, повернення додому — ці сюжети стали однією з найсумніших тем українського фольклору. Чумаків малювали художники: Іван Айвазовський присвятив валкам кілька полотен, Іван Їжакевич зобразив чумацьке життя у своїх картинах. А зоряну смугу на нічному небі в народі назвали Чумацьким Шляхом — саме за нею чумаки орієнтувалися в темному степу.
Живе чумацтво і в мові. Дієслово «чумакувати», тобто займатися чумацьким промислом, збереглося у словниках і фольклорі, а прізвища Чумак і Чумаченко поширені по всій Україні. Історія валок залишається у шкільних підручниках і краєзнавчих музеях як приклад того, як невеликі гурти будували торгівлю цілої країни.
