Структура системи вищої освіти в Україні

Основним компонентом структури системи вищої освіти є вищий навчальний заклад.

Вищий навчальний заклад – освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує згідно з наданою ліцензією освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку громадян відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимогу галузі вищої освіти, а також здійснює наукову і науково-технічну діяльність.

У структурі системи вищої освіти виокремлюють:

• – державні вищі навчальні заклади, що фінансуються з державного бюджету і підпорядковуються відповідним центральним органам виконавчої влади;
• – вищі навчальні заклади комунальної форми власності, засновані місцевими органами влади, що фінансуються з місцевого бюджету і підпорядковані місцевим органам влади;
• – вищі навчальні заклади приватної форми власності, засновані на приватній власності і підпорядковані власникові.

У цій системі існує також мережа національних вищих навчальних закладів, які стали осередками реформування системи освіти, трансформації ‘її у європейське та світове співтовариство. На їх базі створюють науково-методичні центри з розроблення методології науково-теоретичних досліджень змісту освіти та освітніх технологій, моделей, програм реформи і розвитку сфери освіти.

Між приватною та державною вищою школою існують такі відмінності:

• 1) державні вищі навчальні заклади виконують замовлення держави, а приватні – суспільства, і реалізують право людини на отримання вищої освіти та формування громадянського демократичного суспільства;
• 2) за способами оподаткування та фінансування, які передбачають, що приватні вищі навчальні заклади функціонують як господарчі прибуткові організації, які мають відповідну систему оподаткування і позбавлені пільг, державні – як неприбуткові організації з відповідною сприятливішою пільговою системою оподаткування;
• 3) рівень відповідальності як глибинний психологічний фактор у приватній освіті набагато вищий, ніж у державній. Державні вищі навчальні заклади відповідають перед державою, а приватні – як перед державою (враховуючи можливе звернення випускників до ДАК), так і перед суспільством та окремими індивідами (в особі ринку праці);
• 4) приватні вищі навчальні заклади створюють умови для формування специфічного соціально-психологічного мікроклімату, який може в найкращий спосіб задовольняти прагнення і потреби суспільства, сприяючи ефективній взаємодії у системі “викладач – студент*. Державний вищий навчальний заклад не виходить за межі соціально- психологічних відносин, передбачених державними вимогами.

Суттєвими базовими чинниками розбіжності приватного та державного вищих навчальних закладів є свобода, відповідальність та самовизначеність. Жоден державний ВНЗ, навіть найпрогресивніший та найбільш самодостатній, не має повної свободи у виборі напрямів і методів функціонування та можливостей самовизначення у їх використанні, на відміну від приватних вищих навчальних закладів (І. Кобрянський).

Національному вищому навчальному закладу, який має вагомі наукові здобутки, з метою розширення дослідницької та інноваційної діяльності, поглиблення інтеграції у світовий освітньо-науковий простір Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки та погодження з іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади на конкурсній основі може надавати статус дослідницького університету. Додаткові права і напрямки діяльності цих університетів визначає спеціальне Положення.

Поява приватних навчальних закладів супроводжується активізацією інноваційних процесів у вищій школі. Саме цим зумовлений, наприклад, прорив у використанні дистанційного навчання. Деякі заклади спрямовані на впровадження дистанційно-активних технологій навчання (Харківський гуманітарно-технічний інститут). За короткий час нагромаджено значний досвід комп’ютеризації всього навчально-виховного процесу. Цінним є досвід приватних навчальних закладів щодо індивідуалізації навчання студентів, формування творчості, а також інноваційна особливість діяльності – прагматичність у підготовці фахівців, в організації їхньої виробничої практики. З виникненням приватної освіти пов’язаний також новий етап у створенні підручників для вищої школи.

Водночас у галузі приватної вищої освіти є чимало проблем, що стосуються розміщення, тематичної спрямованості, методичної роботи, кадрового потенціалу, слабкої фінансової бази. Асоціація приватних навчальних закладів працює над усуненням недоліків, прагне підняти загальний рівень освіти до сучасних вимог. Очевидним є те, що у приватних навчальних закладів є майбутнє і з часом приватна освіта перетвориться на рівноправного партнера державної освіти в підготовці фахівців.

В Україні діють такі види вищих навчальних закладів:

1. Університет (класичний університет) – багатопрофільний вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою з широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів науки, техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів; проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження; є провідним науково-методичним центром; сприяє поширенню наукових знань і здійснює культурно-просвітницьку діяльність серед населення; має розвинуту інфраструктуру наукових і науково-виробничих підприємств і установ, високий рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення такої діяльності.

Крім класичних, функціонують профільні (технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, фармацевтичні, аграрні, мистецькі, культурологічні тощо) університети.

2. Академія – вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо- професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у певній сфері діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Академією вважають і консерваторію (музична академія) – вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою (музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін) за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у галузі культури і мистецтва.

Інститут – вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову та науково-виробничу діяльність, має високий кадровий і матеріально-технічний потенціал.

В університетах і академіях здобувають вищу освіту освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавра і магістра, освітньо-наукового рівня доктора філософії з різних напрямів науки, техніки, культури і мистецтва.

3. Коледж – структурний підрозділ університету чи академії, який здійснює освітню (пов’язану із здобуттям вищої освіти освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за певними напрямами підготовки), наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення. Професійний коледж – вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету чи академії, який здійснює підготовку молодших спеціалістів за однією або кількома спорідненими спеціальностями і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Закон України “Про вищу освіту” встановлює чіткий розподіл вищих навчальних закладів. Існуватимуть класичні університети (мінімум 6 тисяч студентів денної форми навчання, 8 галузей освіти, 8 наукових спеціальностей); профільні університети (4 тисячі студентів, 4 галузі освіти, 3 наукові спеціальності); академії (2 тисячі студентів, 1–2 галузі освіти, 2 наукові спеціальності), коледжі (не менше тисячі студентів, підготовка бакалаврів), професійні коледжі (не менше 500 студентів, підготовка молодших спеціалістів). Відтепер назва кожного навчального закладу автоматично даватиме відомості про критерії та масштаби його діяльності.

4. Технікум (училище) – вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу.

Порядок створення, реорганізації, ліквідації, ліцензування, атестації та акредитації вищого навчального закладу встановлює Кабінет Міністрів України.

Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки студентів, способів реалізації освітньо-професійних програм та соціальних функцій у системі освіти вищі навчальні заклади поділяють на:

• 1) вищі навчальні заклади І рівня акредитації (технікуми, училища та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі навчальні заклади), які готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста;
• 2) вищі навчальні заклади II рівня акредитації (коледжі та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі навчальні заклади), які готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста, бакалавра;
• 3) вищі навчальні заклади III і IV рівнів акредитації (університети, академії, інститути, консерваторії та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі навчальні заклади), які готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікації бакалавра, спеціаліста, магістра; на основі вищої освіти – з присвоєнням у встановленому порядку наукових ступенів кандидата і доктора наук.

Нині в Україні функціонує 339 вищих навчальних закладів, серед яких 141 університет, 63 академії, 135 інститутів, консерваторій (музичних академій), у т. ч. 235 – державної форми власності і 104 – інших форм власності, де навчається 1,8 млн студентів, або у розрахунку на 10 тисяч населення – 470 осіб.

Важливим питанням функціонування системи вищої освіти є економічна доцільність мережі вищих навчальних закладів. Нині співвідношення ринку освітніх послуг і ринку праці засвідчує, що за кількісними показниками мережа університетів досягла критичного максимуму, тому потребує впорядкування та оптимізування з огляду на зміни в галузі економіки і структурі попиту на ринку праці.

Починаючи з 90-х років минулого сторіччя, система вищої освіти України ґрунтується на двоступеневій освіті. Законом України “Про освіту” було започатковано забезпечення підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів “бакалавр” і “магістр” поряд зі збереженням підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів “молодший спеціаліст” та “спеціаліст”, що притаманне попередній системі.

Відповідно до Болонської декларації, підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст” буде скасовано і у вищій школі згодом залишаться лише програми “бакалавр” і “магістр”. Навчальні заклади, які готують молодшого спеціаліста (технікуми, училища), виводити- муть із системи вищої школи.

Програми підготовки молодших спеціалістів відокремлені від системи підготовки “бакалавр – магістр (спеціаліст) – доктор”. Але всі випускники цих закладів (технікумів і коледжів) мають право на продовження навчання за програмами бакалавра у будь-якому університеті, а відтак можуть навчатися за програмами магістра.

Деякі технікуми і коледжі перебувають у складі університетів. Це створює умови для інтегрованих програм. У таких випадках період навчання для випускників технікумів і коледжів, які вже мають рівень молодшого спеціаліста, може бути скороченим до трьох-чотирьох років.

В Україні сформовано систему післядипломної освіти (підвищення кваліфікації, перепідготовка, друга вища освіта), яка налічує 563 інституції та є в сучасному суспільстві основним складником системи неперервної освіти впродовж усього життя. Багато університетів також пропонують програми післядипломної освіти.

Ступеневість вищої освіти може бути реалізована як через програму неперервної підготовки, так і диференційовано, відповідно до структури ступеневості. Вищі навчальні заклади певного рівня акредитації можуть здійснювати підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями, які забезпечують навчальні заклади нижчого рівня акредитації.

Ступенева система вищої освіти покликана забезпечити:

• – глибокі знання і можливості задоволення різноманітних культурно-освітніх потреб особи та суспільства (загальноосвітню, загальнокультурну, професійну, наукову підготовку фахівців різних рівнів та галузей знань);
• – підвищення соціальної значущості, престижу знань і соціального захисту особи за умов частої зміни потреб економіки та ринку праці;
• – фундаментальність знань випускників вищої школи та її інтеграцію у світову систему освіти.

Отже, в Україні існує бінарна система навчальних закладів – гармонійне поєднання двоступеневої структури вищої академічної освіти та професійної підготовки за дворівневою структурою – бакалавра і магістра. Це є гарантією адаптації національної системи вищої освіти до потреб суспільства, що динамічно змінюється, а також реалізації ідеї створення системи освіти впродовж усього життя. Сучасні реалії свідчать про невідворотність суттєвих змін у структурі системи вищої освіти.

Методи управління вищою освітою в Україні

Функціонування та розвиток освітнього навчального закладу залежить від сукупності зовнішніх факторів прямого і опосередкованого впливу, передусім – це особливості соціально-економічного, політичного і культурного розвитку країни, зосереджені в системі освіти матеріально-фінансові, кадрові ресурси, культурологічний простір, в якому формуються особистість, тенденції розвитку освіти, рівень розвитку наук, система державного управління освітою, нормативно-правова база, що забезпечує функціонування навчального закладу. Вся ця сукупність постійно змінюваних зовнішніх умов під дією об’єктивно-суб’єктивних факторів трансформується на навчальні заклади.

Кожен етап розвитку суспільства зумовлює відповідні йому особливості управління внутрішнім життям. На сучасному етапі до таких особливостей належать:

• 1. Зміна підходів при оцінюванні діяльності навчального закладу. Означає створення національної системи діагностики й оцінювання діяльності, орієнтацію на оцінювання лише за результатами навчання, вивчення рівня розвитку особистості, оцінювання результатів роботи окремих педагогів, а також зовнішнього оцінювання та моніторингу якості освіти.
• 2. Демократизація управління передбачає створення належних умов для реалізації мети діяльності, пріоритетність вирішення питань макротехнології (цілісної системи роботи навчального закладу і внутрішнього управління) над мікротехнологіями, (методиками проведення педрад, вчених рад, нарад, написання наказів тощо).
• 3. Зміна кадрової ситуації. Поява в навчальних закладах психологів, соціальних педагогів, наукових і методичних працівників вимагає вирішення нових управлінських завдань, регулювання нових управлінських відносин, зв’язків, створення сприятливого психологічного клімату в колективі, атмосфери творчого пошуку, взаємодопомоги і т.д.
• 4. Варіативність управління означає використання різноманітних моделей, систем, змісту управлінської діяльності, моделювання навчальної і виховної роботи.
• 5. Зміна методів управління означає перехід від прямого впливу на методи, пов’язані з ефективністю роботи навчального закладу, до моделювання педагогічних систем, способів їх реалізації від жорстко регламентованих вимог до різноманіття форм, змісту. Це означає вільний вибір технології планування та організації роботи, відповідно до цілей та завдань колективу.
• 6. Зміна методологічних засад управління. Сьогодні на зміну філософії «впливу» в управління навчальним закладом йде філософія створення умов для взаємодії, співробітництва, партнерства. На передній план висуваються системний підхід, моделювання цілісних педагогічних та управлінських структур, використання діалогових форм взаємодії, впровадження способів самоорганізації, децентралізації управління тощо.

В літературі з теорії управління є різні визначення поняття «метод управління».

За В.С. Пекельною, це система дій з організації відносин у колективі, взаємопов’язана система прийомів впливу на виробничий процес, учасників процесу управління.

За Є. М. Хриковим – упорядковані засоби пізнання та перетворення керованої підсистеми.

Таким чином, методи управлінської діяльності – це засоби, до яких вдаються керівники навчального закладу з метою цілеспрямованого впливу на учасників навчально-виховного процесу – педагогів, студентів, інших працівників.

У практиці управління склалася система з чотирьох основних груп методів:

• 1. Організаційно-педагогічні методи – регламентують навчально-методичну і виховну роботу навчального закладу, при цьому виділяють:
  • а) вербальні методи: індивідуальні (консультація, бесіда); групові (інструктаж, нарада, збори);
  • б) дослідницькі методи: вивчення передового досвіду, атестація педагогічних кадрів, анкетування та інтерв’ювання, підготовка та друкування матеріалів (газет, збірників, статей, методичних рекомендацій) про діяльність педагогічного колективу;
  • в) ілюстративно-показові методи: моделювання структури організації навчально-впховного процесу, художнє та інформаційне оформлення окремих аспектів навчання студентів, роботи кафедр, факультетів, професійної підготовленості викладачів до творчої праці;
  • г) техніко-технологічні методи: застосування технічних засобів і пристроїв (комп’ютери, телебачення, радіо, селектор тощо). Створення естетичних умов праці викладача, асистента, лаборанта.

  У найзагальнішому вигляді мотивація людини до діяльності розуміється як сукупність рушійних сил, спонукаючих його до певних дій. Ці сили знаходяться зовні і всередині людини і примушують його усвідомлено або неусвідомлено здійснювати деякі вчинки. При цьому зв’язок між окремими силами і діями людини опосередкований дуже складною системою взаємодій, внаслідок чого різні люди можуть цілком по-різному реагувати на однакові дії з боку однакових сил. Більш того, поведінка людини, здійснювані ним дії, у свою чергу, також можуть впливати на його реакцію, на діяння, внаслідок чого може мінятися як ступінь міра впливу дії, так і спрямованість поведінки, що спричинена цією дією.

  Використання різних стимулів для мотивування людей називається процесом стимулювання. У практиці управління однієї з найпоширеніших його форм є матеріальне стимулювання.

  Стимулювання – це один із засобів, за допомогою якого

  відбувається мотивування. При цьому чим вище рівень розвитку стосунків в колективі, тим рідше як засіб управління людьми застосовується стимулювання. У діятельності людини мотивація впливає на наступні характеристики діяльності: зусилля, наполегливість, сумлінність, спрямованість.

  Працюючи із людьми, необхідно навчитися розуміти механизм

  формирования їх вчинків, мотивів поведінки – тоді будуть зрозумілі і причини, що викликають ті або інші вчинки, а значить, можуть бути знайдені і ефективніші шляхи дії на людей, взаємодії з ними [3, c. 129 – 133].

  Соціально-психологічний клімат, не менш дієвий чим матеріальна винагорода і економічна вигода: він стимулює працівника, викликає у нього напруження сил або спад енергії, трудовий ентузіазм або апатію, зацікавленість в роботі або байдужість. Це сумарний ефект від багатьох чинників, що впливають на колектив вищого закладу і зрештою визначають його прагнення до корисної діяльності, творчої ініціативи, співробітництва.

  Соціально-психологічний клімат в колективі складається з трьох основних компонентів: етично-психологічна сумісність, діловий настрій, соціальний оптимізм працівників.

  Етично-психологічна сумісність – це ступінь збігу думок щодо найважливіших матеріальних і духовних цінностей, схожість емоційної настроєності колег у спільній справі. Вона відображає ту або іншу грань моральної захищеності при спілкуванні один з одним. Адже моральність (мораль) є соціально необхідним способом регуляції дій людини у всіх сферах життя, не минувши, природно, працю і стосунки.

  Етичні принципи як ціннісна основа соціальних зв’язків і культури міжособових стосунків знаходять більш конкретне вираження в моральних нормах, які, спираючись на громадські оцінки, переконання і звички людей, є якимось ідеалами добра і зла, справедливості, відповідальності і тому подібне.

  Моральні норми, будучи тісно пов’язаними із звичаями, традициями, правом і іншими типами регуляції дій людини, суттєво відрізняються від них перш за все тим, що відтворюються повсякденно, знаходять вираження в процесі взаємного спілкування в сім’ї, робочій групі, трудовому колективі, а також в переконаннях і спонуканнях особистості, інтелекті, відчуттях і волі людини.

  Важливим є також етичний ідеал – уявлення людини про те, що підлягає схваленню або засудженню. Етичними орієнтирами можуть бути, наприклад, прагнення діяти організовано і наполегливо, добиватися поваги з боку інших людей, поступати у дусі колективізму; працьовитість і професійна чесність та інше.

  Розуміння основ моральності виняткове поважно для керівників вищою освітою, які зобов’язані створювати і підтримувати серед працівників колективу здорову морально-психологічну атмосферу, формувати у підлеглих позитивні якості, сприяти прояву кожним з них кращих етичних рис, моральної позиції і навичок соціальної поведінки. При виборі форм і методів виховного впливу потрібно враховувати, що етичний клімат міняється в залежності від виробничої ситуації, часу спільної дії і емоційного стану його учасників. Належить постійно зважати на психологічні особливості окремих осіб і соціальних груп, а також з тим, що процес виховання безпосередньо пов’язаний з етичною адаптацією (пристосуванням) працівників до обстановки в колективі. Слід враховувати і здібність людини до самовиховання, отримання соціального статусу, цілеспрямованому вдосконаленню своїх вольових, інтелектуальних і емоційних якостей, умінню поводитися при спілкуванні з іншими людьми.

  Діловий настрій працівника залежить від ряду умов: активний інтерес до праці, що приносить матеріальне і етичне задоволення, звичний ритм життя і виконуваної роботи, хороші санітарно-гігієнічні умови, морально-психологічна атмосфера у колективі, що сприяє результативній трудовій віддачі і прояву ініціативи.

  Позитивно впливають на діловий настрій співробітників трудові традиції, а також соціальні ритуали – вручення винагород, премій і таке інше.

  Зв’язок ділового настрою і етичних встановлень безсумнівна. Трудова мораль виражається в затвердженнях громадської думки, заповідях і нормах, регулюючих мотивацію трудової поведінки, спрямованість і ефективність реалізації особистого чинника праці.

  Соціальний оптимізм – це позитивне сприйняття дійсності, упевненість в можливостях поліпшення життя, усвідомлення себе суспільно значимою силою. Формування і підтримка такого настрою – важливе завдання керівника вищого закладу.

  Оптимізм створюють перш за все соціальні інтереси – важливі стимули, які спонукають людину, соціальну спільність до діяльності, вони є безпосередніми причинами соціальної взаємодії, орієнтують на можливість отримання певного блага, користі, задоволення тих або інших потреб. Соціальний оптимізм не може виникнути без позитивних оцінок людьми як свого особистого благополуччя, так і положення справ в країні, перспектив на майбутнє.

  На базі соціальних інтересів складаються соціальні цінності – система оцінок, в яких виражаються духовні пориви особистості або соціальної спільноти, ідеали, життєві орієнтири, етичні принципи, прихильності, норми поведінки [3, c. 256 – 258].

  4. Економічні, фінансово-господарські методи покладені в основу господарського розрахунку, самофінансування, матеріального стимулювання [5, c. 44].

  Економічні методи керівництва, материальні інтереси працівників є способом здійснення управляючих дій на основі використання економічних законів, матеріальної зацікавленості працівників.

  У радянський період предметом регулювання економічними методами вважалися господарський розрахунок, заробітна плата, тобто мало місце вузьке тлумачення ролі і місця економічних методів, що обмежувало діапазон рішень, які приймалися, і важелів економічного регулювання на рівні організації.

  Оплата праці, будучи основним мотивом трудової діяльності і грошовим вимірником вартості робочої сили, забезпечує зв’язок між результатами праці і його процесом і складністю праці працівників різної кваліфікації.

  Економічні методи керівництва грають виключно важливу роль в залученні, мотивуванні і збереженні необхідних кадрів викладачів і співробітників у вищому закладі.

  Неефективне використання економічних методів руководства може викликати у співробітників незадоволеність, що викликає зниження продуктивності праці, падіння його якості, порушення дисципліни.

  З іншого боку, ефективні економічні методи керівництва покликані стимулювати продуктивність праці з метою досягнення стратегічних задач, іншими словами, з’єднати матеріальні інтереси працівників із стратегічними завданнями вищого закладу освіти.

  Планове ведення роботи – головний закон функціонування будь-якої установи, що має чітко розроблені цілі і стратегію їх досягнення.

  Необхідно визначити кінцеві результати діяльності у вигляді сукупності показників, встановлених в плані економічного розвитку. Роль економічних методів полягає в мобілізації трудового колективу на досягнення кінцевих результатів діяльності.

  Щоб економічні методи управління були дієвими, необхідно як мінімум забезпечити «чуйність» персоналу на їх введення. Без цього втрачається сенс розширення прав структурних одиниць. В свою чергу розширення самостійності веде до більшої свободи діяльності колективу і економічних методів керівництва.

  Оплата праці відображає кількість і складність праці працівників різної кваліфікації. Встановлюючи посадові оклади, керівництво установи визначає нормативну вартість робочої сили з урахуванням середніх затрат праці при ії тривалісті. Суб’єктами трудових стосунків у вузі є роботодавець (ректор) і найнятий робітник (викладач, завідуючий кафедрой, декан і т.д.).

  Вартість робочої сили – грошове мірило оплати труда – не може бути нижче за прожитковий мінімум, помножений на число членів сім’ї працівника.

  Важливим економічним механізмом поповнення скарбниці держави є податкова система. Вона задається державою, існує поза організацією, надає безпосередній вплив на персонал, але завжди залишає керівникові поле для маневру навіть в умовах фіскальної системи оподаткування.

  Необхідна умова стійкого і ефективного управління вищою освітою – гідна оплата за працю. У існуючих ринкових умовах роль економічної мотивації праці зростатиме і згодом в стосунках типу «керівник – підлеглий» вона стане пріоритетною. Для ефективного керівництва освітою її керівник зобов’язаний передбачити заходи по підвищенню оплати праці викладачів і учбово-допоміжного персонала. Одним з рішень цього питання на рівні завідуючого вузом при сучасному рівні розвитку і фінансування вищої школи є залучення персоналу до госпдоговірних наукових робіт, що фінансуються із держбюджету.

  Економічні методи управління роботою колективу вуза повинні базуватися на товарно-грошових стосунках ринкової економіки з урахуванням традицій і історичного розвитку суспільства. Цілком очевидно, що в чистому вигляді економічні методи управління структурним підрозділом найближчим часом не знайдуть застосування [3, c. 109 – 111].