114 років тому народився Олексій Стаханов — символ радянської пропаганди. Він служив у Москві та спився на Донбасі. Ось історія його зльоту та падіння — в архівних фото

Сто чотирнадцять років тому, 3 січня 1906 року, в маленькому селі в Орловській губернії народився Олексій Стаханов. Він прибув на заробітки в шахту на Донбасі, щоб зібрати грошей на коня. Парторг шахти вирішив підвищити престиж підприємства і організувати рекорд видобутку вугілля. На роль героя обрали Олексія і він впорався із завданням, перевиконавши норму в 14 разів. Після цього партійне керівництво створило «стаханівський рух», вимагаючи нових рекордів в усіх галузях. Стаханова перевели в Москву, видали автівку, квартиру і призначили на посаду в Міністерстві вугільної промисловості. У другій половині пʼятдесятих у нього відібрали усі привілеї і відправили до маленького містечка на Донбасі, де Стаханов спився і помер. Оглядач theБабеля Сергій Пивоваров згадує його історію та публікує архівні фото тих років.

Олексій Стаханов народився в селі Лугова Орловської губернії (нині Липецька область РФ). Як і більшість селян того часу, Стаханов вирушив на заробітки на Донбас. Він мріяв накопичити грошей, щоб повернутися додому, купити коня та орати землю. У 1927 році він влаштувався на шахту «Центральна-Ірміно» в Кадіївці Луганської області на найнижче оплачувану посаду — коногоном.

У 1930-х на шахтах запроваджували пневматичний відбійний молоток замість традиційного обушка. Спершу шахтарі сприйняли нову технологію неохоче. Річ у тім, що стиснене повітря, вилітаючи з молотка, здіймало щільну хмару вугільного пилу, а в той час на шахтах працювали без респіраторів. Стаханов призвичаївся до нового інструмента і з 1933 року працював забійником на відбійному молотку.

На той час він уже перебував у цивільному шлюбі з кухаркою шахтарської їдальні Євдокією. Вона народила Стаханову двох дітей — дочку Клавдію і сина Віктора. На коня в Олексія накопичити не виходило.

Сезонні робітники у літніх спорудах шахти Боково-Хрустальського рудоуправління, Луганська область, 1920-ті

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Загальний вигляд шахти Карлівського рудоуправління, Луганська область, 1920-ті

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Загальний вигляд шахти Селезнівського рудоуправління, Луганська область, 1920-ті.

Архів Луганського обласного краєзнавчого музею

Сезонні робітники у літніх спорудах шахти Боково-Хрустальського рудоуправління, Луганська область, 1920-ті Загальний вигляд шахти Карлівського рудоуправління, Луганська область, 1920-ті Загальний вигляд шахти Селезнівського рудоуправління, Луганська область, 1920-ті.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного; Архів Луганського обласного краєзнавчого музею

У 1935 році триває друга пʼятирічка . Шахта «Центральна-Ірміно» поступово з однієї з передових стала однією з найменш рентабельних. Тоді молодий парторг шахти Костянтин Петров вирішив організувати рекорд з видобутку вугілля. Він влаштував повноцінний кастинг на роль ідеологічно відповідного героя: молодого, з «радянською» зовнішністю, робітничого або селянського походження. Охочих виявилося небагато. У разі успіху виробничу норму підвищили б для всіх, що не сподобалося б ані шахтарям, ані керівництву. У фіналі опинилися двоє кандидатів — Олексій Стаханов і Мирон Дюканов.

На користь Стаханова зіграло те, що він запропонував новий підхід щодо поділу праці. До цього робітники у вибої спочатку вирубували вугілля, а потім зміцнювали колодами склепіння шахти, щоб воно не обвалилося. Нова ідея була в тому, щоб забійник не займався кріпильними роботами, а тільки рубав вугілля. За задумом Петрова, Стаханов мав ставити рекорд, використовуючи відбійний молоток. Тому Стаханов екстерном закінчив курси, щоб офіційно отримати кваліфікацію забійника.

Забійник шахти «Центральна-Ірміно» Олексій Стаханов (ліворуч) і парторг шахти Костянтин Петров (праворуч), 1936 рік

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Забійник шахти «Центральна-Ірміно» Олексій Стаханов, 1935 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Забійник шахти «Центральна-Ірміно» Олексій Стаханов (ліворуч) і парторг шахти Костянтин Петров (праворуч), 1936 рік Забійник шахти «Центральна-Ірміно» Олексій Стаханов, 1935 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Олексій Стаханов складає іспит перед Державною кваліфікаційною комісією на право працювати забійником на відбійному молотку, Кадіївка, 1935 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Делегати XVIII зʼїзду ВКП(б) Олексій Стаханов (другий ліворуч) і Мирон Дюканов (третій ліворуч) у Москві, 1939 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Рекорд вирішили ставити в нічну зміну, яка вважалася ремонтною. Вугільний пласт вибрали мʼякий, а кріпильні ліси спустили заздалегідь. У ніч з 30 на 31 серпня в забій спустилися Олексій Стаханов, два кріпильники — Гаврило Щиголєв і Тихон Борисенко, парторг Костянтин Петров, начальник дільниці Микола Машуров і редактор місцевої газети Павло Михайлов. За 5 годин 45 хвилин Стаханов вирубав весь пласт, а двоє кріпильників заледве встигали ставити опори і відкидати вугілля. Рекорд удався — 102 тонни, а це перевищувало норму в 14 разів.

Петров похапцем, о шостій ранку, збирає партзбори, які постановили: занести імʼя Стаханова на Дошку пошани шахти, видати йому премію в розмірі місячного окладу, надати квартиру в Кадіївці з меблями і телефоном та виділити в клубі два іменні місця для Стаханова і його дружини. Окремий пункт попереджав, що всі, хто сумніватимеся в рекорді, вважатимуться «найлютішими ворогами, які виступають проти шахти, країни, партії і товариша Сталіна». Коли директор шахти Йосип Заплавський обурився порушенням трудової дисципліни, його заарештували, звинуватили у «шкідництві» і заслали до ГУЛАГу, де він помер. Місце директора шахти посів Петров.

Олексій Стаханов з відбійним молотком в забої шахти «Центральна-Ірміно», 1935 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Олексій Стаханов у своїй новій квартирі в Кадіївці, 1936 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

За два дні в газеті «Правда» зʼявилася коротка замітка про трудовий подвиг гірника з Кадіївки. У Кремлі одразу зрозуміли ідеологічну важливість цього рекорду. За кілька місяців Стаханова разом із Петровим викликали в Москву на Всесоюзну нараду, де був присутній і Сталін. Тут створили стаханівський рух ударників — тепер партія вимагає рекордів в усіх галузях виробництва.

Стаханов стає знаменитістю не лише в СРСР, а й за кордоном. У грудні 1935 року його фото зʼявляється на обкладинці журналу Time. Спочатку Олексія відправили на Донбас впроваджувати «стахановські методи». Але в 1936 році партійне керівництво вирішує зробити з шахтаря з трьома класами освіти чиновника високого рангу. Стаханова відправляють вчитися в московську Промакадемію, де готували вищу партійну номенклатуру. Його нагороджують орденом Леніна, особливим рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) приймають до партії без кандидатського стажу і обирають делегатом ХVIII Всесоюзного зʼїзду Рад. Тепер у Стаханова особиста машина, охорона і пʼятикімнатна квартира в знаменитому Будинку уряду, де жила радянська еліта. Він розʼїжджає країною, на його честь влаштовують урочистості, прийоми та зустрічі. Під час одного з таких заходів у Харкові Стаханов звернув увагу на 14-річну учасницю шкільного хору Галину Бондаренко. Через рік він розійшовся з Євдокією і одружився з Галиною, забравши в Москву дітей від першого шлюбу. Галина народила йому двох дочок — Аллу та Віолетту.

Олексій Стаханов пояснює свої методи робітникам Макіївського заводу, 1935 рік

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Олексій Стаханов виходить з машини в місті Сталіно (нині Донецьк), 1938 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Олексій Стаханов пояснює свої методи робітникам Макіївського заводу, 1935 рік Олексій Стаханов виходить з машини в місті Сталіно (нині Донецьк), 1938 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Олексій Стаханов (ліворуч) напередодні іспиту з географії у московській Промисловій академії, 16 серпня 1937 року.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Олексій Стаханов на мітингу біля шахти «Центральна-Ірміно», 1936 рік

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Олексій Стаханов з дружиною Галиною під час прогулянки в Сочі, 1937 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Олексій Стаханов на мітингу біля шахти «Центральна-Ірміно», 1936 рік Олексій Стаханов з дружиною Галиною під час прогулянки в Сочі, 1937 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Під час Другої світової війни Стаханов просився на фронт, але його відправляють у глибокий тил керувати шахтою в Казахстані. У 1943 році Стаханова повернули до Москви на посаду начальника сектора соцзмагань в Народному комісаріаті вугільної промисловості СРСР. Тут він пропрацював понад десять років. У цей час імʼя Стаханова вже живе окремо від нього, ставши символом радянської пропаганди.

У 1953 році помирає Сталін, і після внутрішньопартійної боротьби першою людиною в державі стає Микита Хрущов. У 1957 році до Москви приїздить делегація іноземних комуністів. Один із них, француз Моріс Торез, захотів зустрітися з героєм перших пʼятирічок Олексієм Стахановим. На що Хрущов відповів, що Стаханов зараз працює, де йому і належить бути — на Донбасі. Після зустрічі Хрущову доповіли, що Стаханов уже давно живе і працює в Москві. Тоді Хрущов викликав Олексія, якому на той момент був уже 51 рік, і під загрозою виключення з партії наказав вирушати на Донбас. Його сімʼю незабаром виселили з Будинку уряду в меншу квартиру.

Стаханов відʼїхав зі скандалом. Але дружину і дітей забирати з собою не став — сподівався, що вигнання триватиме недовго і незабаром його покличуть назад. Його призначили заступником керуючого трестом у маленькому шахтарському містечку Чистякове Донецької області. У 1964 році місто перейменували на честь французького комуніста Тореза. Стаханов поступово почав зловживати алкоголем, йому виділили маленький будиночок на околиці міста і перевели на незначну посаду на занедбаній шахті. Дружина й діти приїжджали до нього рідко. Зрештою у Стаханова зʼявилася коханка, з якою він навіть розписався, фактично уклавши подвійний шлюб. Але цей шлюб незабаром анулювали.

Вулиця в Кадіївці після відступу німецьких окупантів у вересні 1943 року. У 1978 році місто перейменували на Стаханов.

Архів Луганського обласного краєзнавчого музею

Олексій Стаханов з бригадою гірників комбінату «Торезантрацит», 24 червня 1968 року

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Олексій Стаханов (праворуч) у Києві, 4 вересня 1968 року.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Олексій Стаханов з бригадою гірників комбінату «Торезантрацит», 24 червня 1968 року Олексій Стаханов (праворуч) у Києві, 4 вересня 1968 року.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Згадали про Стаханова тільки наприкінці 1960-х. До того часу вже скинули Хрущова і новим генсеком став Леонід Брежнєв. У 1970-му з нагоди 35-річчя стахановського руху він вручив Олексію зірку Героя соцпраці і другий орден Леніна. Стаханова знову спробували перетворити на «весільного генерала».

Олексій Стаханов (праворуч) під час вручення партійних квитків нового зразка, Торез, 8 травня 1973 року.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Сорокаріччя стахановського руху вже відзначали без Стаханова. На той час він лежав у неврологічному відділенні психіатричної лікарні в Донецьку. Туди він потрапив з інсультом після білої гарячки. Стаханову встановили діагноз «розсіяний склероз із частковою втратою памʼяті». На початку листопада 1977 року він послизнувся чи то на мокрій підлозі, чи то на шкірці від яблука або апельсина, впав, ударився головою і знепритомнів. Через два дні, 5 листопада, Стаханов помер, не приходячи до тями. Його поховали на міському кладовищі Тореза.

Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо

Алексей Стаханов — слава и трагедия: факты о жизни знаменитого шахтера

Алексей Стаханов — известнейший шахтер советской эпохи, чье имя в 1930-х и позже было на слуху у всех не только в СССР, но и за его пределами. Он прожил необычную для рабочего человека жизнь, полную любопытных фактов.

Детство

Алексей Стаханов родом из небольшой деревни под названием Луговая. Тогда, в 1905 году, она располагалась в Орловской губернии, а сегодня принадлежит Липецкой области. Будущий Герой Соцтруда родился 21 декабря, по происхождению — русский.

С ранних лет, которые пришлись на Первую мировую, а затем — Гражданскую войну, Алексею приходилось помогать родителям. Он нанимался в пастухи, в батраки. Начальное образование получил скудное — 3 класса сельской школы.

Подростком Стаханов устроился трудиться кровельщиком, переехав в Тамбов. Но на высоте его стали одолевать приступы головокружения. В итоге он так и не стал высотником, а страх высоты преследовал его всю жизнь.

Имя

Часть исследователей биографии Алексея Григорьевича утверждают, что изначально его звали Андреем. И только после знаменитого рекорда произошла ошибка журналистов.

Когда с шахты, где трудился Алексей Стаханов, отправили телеграмму в газету, указали только инициалы. Газетчики, опубликовавшие статью, решили, что молодого человека зовут Алексеем. Потом уже Стаханов обратил внимание на оплошность, однако ему заявили, что в «Правде» никогда не ошибаются.

Так он и остался Алексеем, смирился с ошибкой и сменил паспортные данные. Впрочем, впоследствии дочь шахтера заявляла, что это выдумка, ее отец на самом деле Алексей. Так что повторяемая сегодня из публикации в публикацию история о смене имени остается недоказанной.

Алексей Григорьевич Стаханов / Фото: getarchive.net

Фамилия

Другая любопытная легенда связана с фамилией ударника труда. По одной из версий, изначально она звучала несколько иначе — Стаканов. Но когда шахтер установил рекорд, для благозвучности фамилию изменили на Стаханов. Более того, говорили, что эта корректировка стала результатом личного распоряжения Сталина. Но все было, скорее, наоборот.

Уже став знаменитостью, Алексей Стаханов пустился во все тяжкие. К примеру, в Москве часто кутил в компании Василия Сталина. В итоге заработал говорящее прозвище — Стаканов.

Начало трудового пути шахтера

В 1920-х семейство Стахановых оказалось, как и многие тогдашние крестьяне, на мели. В результате парень озадачился поисками заработка. Надо было перебираться в какой-нибудь город. Зная, что больше всего платят шахтерам, пусть это и адский труд, он отправился в Донбасс.

Работать на угольной шахте молодой человек начал с 1927 года — обосновался в Луганской области, конкретнее — в Кадиевке. Шахта называлась «Центральная-Ирмино».

Первоначально ему поручали работать тормозным или коногоном. Сам Алексей хотел только накопить денег на покупку лошади, чтобы вернуться в родные места. Однако постепенно стал убежденным представителем рабочего класса. В 1933 году сделался забойщиком, а спустя еще 2 года повысил квалификацию на курсах шахтеров.

Новаторство

Быстро разобравшись в премудростях профессии, Алексей Стаханов задумал внести в процесс изменения. В те времена при добыче угля действовали упрощенно: один и тот же человек сам рубил отбойным молотком угольные пласты, а потом сам укреплял бревна, чтобы не случилось обрушение. А молодой шахтер задумался о разделении труда, чтобы один концентрировался на вырубке пласта, а другой занимался крепью.

Парень поделился идеями с начальством. Директор сначала воспротивился, но парторг оценил перспективы предложения. Решили дать Стаханову шанс — вдруг получится вывести шахту с позиции отстающего предприятия. По сути, вышло, что как раз методика Стаханова и стала причиной грандиозного успеха.

Шахтер Алексей Стаханов / Фото: picryl.com

Рекорд Стаханова

Летом 1935 года шахтер установил рекорд по количеству добытого угля. Дата, когда он стал знаменитым, — 31 августа. Тогдашняя норма для шахтера составляла 7 тонн за смену. А молодой человек добыл 102 тонны угля.

Сразу после подъема на поверхность Стаханова отвели на партсобрание. За совершенный трудовой подвиг решили повесить его портрет на доску почета, а также вручить герою ряд наград. Что касается денежного вознаграждения, за эту смену шахтер получил 220 руб.

О событии вскоре узнала пресса: сначала о рекорде написали в шахтерской многотиражке, а затем материал появился в «Правде».

Запланированный подвиг

Сегодня исследователи сходятся во мнении, что Стаханова сделали знаменитостью искусственно. Достижение готовилось обстоятельно: рабочим выдали новейшее оборудование, подготовили фронт работы. Но главное — известно, что Алексей работал в ту ночь не один, а с бригадой. Тем не менее весь добытый уголь записали на него одного, проигнорировав участие помощников.

Сыграло роль единоначалие, которое никуда не пропадало в СССР при внешнем упоре на коллективизм. Стране нужен был трудовой ориентир, и она его получила в лице отдельно взятого шахтера.

Стахановское движение

Метод раздельного труда показал свою эффективность, технология работы в шахте стала новой и начала распространяться. Стартовало Стахановское движение, символом которого стал Алексей Григорьевич, а причастных передовиков назвали «стахановцами».

Со стороны компартии наблюдалась явная поддержка советских последователей движения. Развернулась широкая пропагандистская кампания — тиражировались успехи не только шахтеров, но и представителей иных профессий. Вскоре тенденция распространилась и на весь соцлагерь.

Появлялись новые передовики, рекордсмены, герои труда. О них писали в газетах, показывая народу, как надо трудиться, на кого стоит ориентироваться. При этом порой популяризировались не только реальные, но и мнимые достижения. Главное, чтобы появлялись живые доказательства совершенства социалистического уклада и соответствующих способов хозяйствования.

Самих передовиков щедро поощряли: продвигали по карьерной лестнице, платили повышенные зарплаты. Кстати, за это многие относились к ним с презрением.

Сегодня Стахановское движение превратилось в синоним показухи, которая иногда была присуща советской эпохе. Но надо понимать и обратную сторону вопроса. Конечно, без перегибов не обходилось. Однако, что касается лично Стаханова, он на самом деле старался честно работать, совершенствуя принципы труда. Шахтер как раз радел за разделение труда, а партаппарат все успехи приписал ему одному.

Эксперимент французов

Когда о подвиге Стаханова стало известно за границей, достижением восхитились среди прочих французы. Они захотели повторить рекорд, создав ровно такие же условия, в которых работал Алексей Григорьевич.

Любопытно, что им удалось поставить рекорд. При этом они смело экспериментировали: упрощали и усложняли те или иные детали, однако каждый раз достигали успеха. Но в СССР об этом молчали и вообще любых клеветников Стаханова считали злейшими врагами, антисоветчиками и пр.

Испытание славой

В 1935 году на Стаханова обрушилась слава. На родине он получил орден Ленина, вступил в партию вне очереди, о нем написали в западном журнале Time. Вслед за этим сделали делегатом VIII Всесоюзного съезда, а также он пошел учиться в московскую Промакадемию. В целом мужчина оказался в рядах советской элиты.

Алексей Григорьевич колесил по стране с выступлениями, рассказывал людям о том, как добился рекорда, а также рассуждал о компартии и лично Иосифе Сталине.

Шахтер получил в Москве шикарную квартиру на Котельнической набережной, в сталинской высотке, где жили все лучшие люди СССР — от артистов до политиков, от писателей до генералов. Все это свалилось на неподготовленного человека простого происхождения — в итоге тот поддался звездной болезни.

Стаханов стал вести непозволительный образ жизни, и только за счет личного покровительства Сталина ему многое прощалось, хотя кого другого давно бы поставили к стенке. Например, однажды в разгаре кутежа Алексей потерял пиджак с орденом Ленина и партбилетом, лежащим в кармане. Но уже на следующий день ему выдали копию документа и сделали новый орден.

Другой показательный эпизод: Алексей Григорьевич написал смелое письмо Сталину с просьбой выдать ему дорогой автомобиль и сделать в квартире ремонт. Удивительно, но вскоре его желание удовлетворили, а ведь дело было в непростом 1945 году. И мужчина продолжил купаться в привилегиях, ни в чем не зная отказа. Пристрастие к горячительному только крепло.

После смерти Сталина

Когда Иосиф Виссарионович умер, для передовика настали трудные времена. Новый генсек не питал иллюзий по отношению к Стаханову. Вдобавок между ними разгорелся конфликт. Прежде всего разногласия коснулись политики Никиты Хрущева и его курса по развенчанию культа личности. Да еще добавилась личная ссора. Закончилось это ссылкой в город Торез.

В 1957 году Алексей Стаханов уехал туда сам — семья отказалась покидать столицу. На новом месте шахтер занял пост помощника главного инженера на шахте, правда, несмотря на былые заслуги, инженер из него оказался слабый. Каждый день он выпивал, проблемы с алкоголем стали крайне серьезными. Говорили, что мужчина злоупотреблял, пытаясь заглушить обиду, считал себя недооцененным и горевал, что его выгнали из Москвы. В стране о нем стали забывать — только имя как символ все еще оставалось на слуху.

С приходом к власти Леонида Брежнева положение несколько изменилось. В 1970 году передовика наградили званием Героя Соцтруда. О Стаханове снова заговорили, на страницах газет стали появляться новые публикации. В Донбассе шахтеру выдали новую квартиру, но жить ему уже оставалось недолго.

Жены и дети

Алексей Стаханов был женат несколько раз. Первой спутницей стала цыганка по имени Евдокия. Молодые люди прожили, не расписываясь, до 1929 года и даже успели родить сына Виктора и дочь Клавдию. Но потом женщина сбежала, оставив мужа и детей.

Второй супругой, уже официальной, стала Галина. Любопытно, что шахтер женился, когда девочке исполнилось только 14 лет. Впрочем, по воспоминаниям детей, в этом юном возрасте Галина выглядела старше своих лет, поэтому сразу привлекла внимание Алексея.

Чтобы оформить отношения, девушке приписали 2 года — в 16 лет уже можно было выходить замуж. Потом молодая семья перебралась жить в Москву, в период громкой славы Стаханова. В браке родилась дочь по имени Виолетта, впоследствии окончившая институт иностранных языков. Вторая дочь Алла работала на Центральном телевидении, но скончалась от астмы в 40 лет.

В Торезе у Стаханова появилась третья женщина. Звали ее Антониной, и она даже стала официальной женой. По факту они расписались, когда Стаханов был еще женат на Галине. Так что он сделался двоеженцем.

Смерть

Из-за алкоголизма у мужчины обострились многие болезни. Постарев, он стал страдать рассеянным склерозом, а также у него развились нарушение речи и частичная потеря памяти. В провинции с медициной дела обстояли плохо, поэтому в конце концов болеющего Стаханова определили в психиатрическую больницу — среди прочего неврологи подозревали у него белую горячку и инсульт.

Врачи принялись лечить мужчину, и даже стали появляться положительные результаты. Но в 1977 году Стаханов случайно поскользнулся на яблочной кожуре, в падении ударился головой об угол стола и скончался, не приходя в сознание.

Несчастье произошло 5 ноября — накануне праздника. По этой причине передовика похоронили на местном кладбище тихо, без помпы. В дальнейшем за могилой годами никто не ухаживал, невозможно было понять, где покоится главный советский шахтер. И только под конец 1990-х один молодой мужчина случайно наткнулся на захоронение. Совершенно посторонний человек убрал траву, сухостой, привел в порядок заброшенный участок.

Памятник Алексею Стаханову / Фото: кадр из видео youtube.com

В памяти и культуре

Село, где появился на свет Алексей Григорьевич, сегодня переименовано. Но и помимо него название Стаханово носит ряд населенных пунктов на территории бывшего СССР. Кадиевку в конце 1970-х тоже переименовали — теперь это город Стаханов. Кстати, это единственный город на планете, которому присвоили имя рядового рабочего.

Кроме того, в десятках городов есть улицы Стаханова — это Санкт-Петербург, Москва, Торез, Владикавказ, Липецк и пр. В Стаханове в честь 50-летия Стахановского движения открыли памятник шахтеру.

Забвение

Первый раз забвение настигло Стаханова еще при жизни. Тогда страна уже получила символ рабочего движения, а сам человек оказался никому не нужен. В пропагандистских целях эксплуатировали только его имя.

Сегодня о нем тоже знают далеко не все. С одной стороны, это связано с практически полностью негативным восприятием идеи Стахановского движения. С другой — в нынешних реалиях шахтерская профессия, как и остальной тяжелый физический труд, остается не в почете. До сих пор такая работа ассоциируется не с трудовыми подвигами времен СССР, а с забастовками 1990-х. На этом фоне померкла и слава рекордсмена.

Алексей Стаханов давно вошел в историю Советского Союза. В свое время он вдохновлял на подвиги, превратившись в своеобразную икону. Но при этом, как часто случается, его имя стало жить отдельной жизнью от человека, о котором постепенно почти забыли.

Олексій Стаханов: народження і загибель міфу

Автор Олекса Підлуцький Кандидат економічних наук, доцент кафедри періодичної преси Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.

До 85-річчя початку стахановського руху. Досвід його зачинателя яскраво свідчить: усе прискорене обов’язково має зворотний бік – що індустріалізація, що цифровізація…

Робітники почувалися класом, та аж ніяк не правлячим, у чому їх намагалися переконати комуністичні функціонери, а класом скривдженим, класом, яким влада намагалася маніпулювати.

Лех Валенса

Ще в середині 70-х років минулого століття я чув, що справжнє прізвище зачинателя і символу масового робітничого ударницького руху в СРСР 1930-х років не Стаханов, а Стаканов. Із таким прізвищем він нібито народився в селі Лугова на Орловщині 1905 року, з 12 років був пастухом громадської череди, 22-річним пішки прийшов на Донбас і врешті встановив 1935 року свій славетний рекорд. І лише коли оформлялися документи на нагородження Стаканова орденом Леніна, Сталін буцімто особисто викреслив у його прізвищі літеру “к” і вписав згори “х”. Таким чином до найвищої нагороди Країни Рад представляли Стаканова, а отримав її Стаханов.

Ніхто з чиновників не зрозумів відразу мотивів Сталіна, проте волю вождя виконали достеменно, – протягом одного дня колишньому Стаканову замінили всі документи, а тих, хто наважувався й далі називати його справжнім прізвищем, арештовували за обвинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді.

Та лише за три місяці, коли Сталін у Москві особисто відкрив Першу всесоюзну нараду робітників і робітниць-стахановців словами “Жити стало краще, жити стало веселіше”, відкрилося, що ім’ям шахтаря з Кадіївки вождь вирішив назвати масовий рух, до якого сподівався залучити, і таки залучив мільйони робітників. А якби всі ці люди гордо називали себе стакановцями, це могло б викликати асоціації не з трудовою звитягою, а зі зловживанням спиртним.

При підготовці цього матеріалу не вдалося знайти жодного документального підтвердження викладеної історії. Відтак, швидше за все, це – легенда, яка не відповідає фактам. А проте дуже точно відбиває дух тієї епохи.

У 30-х роках ХХ століття рух на кшталт стахановського був украй необхідний Сталіну. В країні проводилася індустріалізація, кількість промислових робітників бурхливо зростала. А рівень реальної платні пролетарів у державі, в якій вони нібито панували як клас, був нижчим, ніж у “буржуазно-поміщицькій” Росії за два десятиліття перед тим. І хоча за кордоном закуповувалася передова на той час техніка, докладалися титанічні зусилля до покращення організації роботи та підвищення кваліфікації мільйонів учорашніх селян, цього було недостатньо для досягнення цілей, які ставив перед собою комуністичний режим. Залишався єдиний резерв – зростання інтенсивності праці. І стахановський рух став для мільйонів радянських робітників такою собі морквиною, котру вішають на жердині перед візком для віслюка, який того візка тягне. Чим більше нерозумна тварина поривається до морквини, тим краще тягне візка. А морквина весь час віддаляється й віддаляється. Тільки за один рік після виникнення стахановського руху норми виробітку в різних галузях промисловості СРСР підвищилися на 20–25% без підвищення платні. При цьому робітничий клас сприйняв це, практично, без опору. І справді, що то за підвищення на чверть, коли такий самий робітник на практиці довів, що цілком можливо видобути за одну зміну 102 тонни вугілля – у 14,5 разу більше за норму!

Поставлений Стахановим у ніч на 31 серпня 1935 року на шахті “Центральна-Ірміно” рекорд був, м’яко кажучи, не зовсім чесним. Адже норма 7 тонн на одного шахтаря за зміну передбачала, що забійник не лише вирубує вугілля з пласта, а й із просуванням уперед кріпить стіни забою балками, а також відкатує вирубане вугілля назад, щоб його можна було забрати і підняти на поверхню.

Нічого цього Стаханов не робив. Насправді його “особистий” рекорд забезпечила бригада з п’яти осіб: він сам, що впродовж зміни лише рубав вугілля відбійним молотком, а ще два кріпильники та два відкатники. Крім того, Стаханов не мав на касці шахтарського ліхтаря із важким акумулятором на поясі, – в забій заздалегідь провели електричне освітлення, чого зазвичай не робили з міркувань економії. Відтак Стаханов і його помічники насправді виконали менше трьох норм на одну людину. Це теж дуже багато, проте звучить зовсім не так патетично, як 14,5 норми.

Насправді творцем рекорду Стаханова був парторг шахти Костянтин Петров, який спеціально підбирав потенційного рекордсмена і створював йому всі можливі умови для максимального виробітку. Проводився справжній кастинг на роль рекордсмена. У фінал, окрім Стаханова, вийшов такий собі Мирон Дюканов. Обидва вони відповідали всім критеріям відбору, що їх встановив Петров: були здоровенними дядьками з кулаками завбільшки як кавун, росіянами, походили з селян-бідняків і не були помічені в жодних критичних висловлюваннях щодо комуністичної партії та радянської влади. Отож до останньої хвилини зберігалася ймовірність, що рух, який охопить мільйони людей, стане не стахановським, а дюкановським, проте врешті Петров зупинив свій вибір саме на Стаханові.

Проти всієї цієї затії виступав директор шахти Йосип Заплавський, який вважав, що разовий рекорд лише відволікатиме колектив від планомірної роботи з підвищення виробітку. Проте ідея Петрова надзвичайно сподобалася керівництву. Вже через кілька днів після стахановського рекорду Заплавського було заарештовано як шкідника і незабаром розстріляно, а директором став Петров.

Проте найбільші дивіденди від ідеї Петрова отримав Стаханов. Уже першого вересня о 6-й годині ранку партком шахти зібрався на термінове засідання й ухвалив вивісити портрет Стаханова на Дошці пошани шахти; видати йому премію на суму місячного окладу; до третього вересня виділити квартиру, встановити в ній телефон, просити рудоуправління за рахунок шахти обладнати квартиру всім необхідним і м’якими меблями; з першого вересня виділити в клубі два іменних місця Стаханову з дружиною на всі фільми та вистави. Крім того, Стаханову надали персональну бричку з кучером. Позаяк білого коня, якого забажав герой, не знайшлося, Стаханову довелося задовольнятися сірим у яблуках. Герой праці назвав коня Букетом.

Слава його наростала як снігова куля. За кілька днів у газеті “Правда” вийшла стаття “Рекорд забійника Стаханова”, а за кілька місяців англійський журнал “Тайм” помістив його портрет на обкладинці.

Письменник Олександр Авдієнко так описав візит до Стаханова додому: “Дорогі гості, – каже Стаханов, – ласкаво просимо до хати! Моя вона тепер. Призначалася головному інженеру, а потрапила до рук забійнику Альошці Стаханову…

Входимо до будинку, забитого вщерть речами. Новеньке все, ще не до кінця розпаковане…

– Бачили?! – сміється Стаханов. – З усіх куточків Донбасу подарунки надсилають. Як відмовити людям?

Стаханов безмірно веселий, а дружина сувора:

– Якби по-справжньому захотів відмовити, силоміць би не змусили подарунки брати. Вони, дарувальники, чужим коштом добренькі. Шість ящиків пива! Пий – не хочу. Море розливанне. Навіщо стільки? Три килими. Нам і одного, свого, вистачало. І ця бандура ні до чого. Нікому бринькати.

– А я? – регоче Стаханов. Підбіг до піаніно, розкрив кришку і одним пальцем постукав по чорних та білих клавішах. – Симфонія! Марш! Концерт! Вальс! Чижик-пижик, де ти був!”.

Інформація про величезні почесті та неміряні матеріальні статки, які звалилися на плечі “простого забійника Альошки”, широко тиражувалася в Радянському Союзі. Саме вона стала “морквиною” для багатьох мільйонів робітників. Але переважна більшість їх (окрім кількох десятків, може – сотень найвизначніших послідовників Стаханова, – а в кожній галузі народного господарства було призначено одного чи кількох місцевих “стаханових”) не отримала ні слави, ні великих грошей – нічого, крім підірваного надмірною працею здоров’я.

Сам же Стаханов після свого “подвигу” забійником уже, практично, не працював. Він ще поставив пару схожих на перший рекордів, але більшість робочого часу присвячував виступам на різних мітингах та зборах. Спеціально для нього було створено посаду інструктора з впровадження стахановських методів у виробництво, 1936 року Стаханова прийняли в партію без проходження кандидатського стажу, а ще за рік послали на навчання до Промислової академії в Москву.

До столиці Стаханов поїхав із новою дружиною – 14-річною харків’янкою Галею Бондаренко, з якою познайомився на шкільному концерті. Батьки дев’ятикласниці з допомогою місцевих бюрократів підробили документи, додавши дівчині два роки, що дозволило зареєструвати шлюб. У Москві молодята оселилися у славетному Будинку на набережній, де жила найвища сталінська еліта. Студенткою Промислової академії стала й малолітня дружина Стаханова, яка не мала навіть середньої освіти. Втім, рівень освіти самого Стаханова був ще нижчий – лише три класи церковно-приходської школи.

Хай там як, ані чоловік, ані дружина на заняття не ходили взагалі. Натомість Стаханов подружився з молодшим від нього на 16 років сином Сталіна Василем. Їхні пиятики та дебоші часом були дуже скандальними. Після того, як двоє друзів розбили всі дзеркала в ресторані “Метрополь” і спробували виловити декоративних золотих рибок у басейні ресторану, Сталін нібито сказав: “Якщо цей добрий молодець (Стаханов) не змінить своєї поведінки, йому доведеться змінити своє славетне прізвище”. Попри це, Стаханов навесні 1941 року “успішно” закінчив академію і був призначений директором шахти № 31 в Караганді. Влітку 1941 року він просився добровольцем на фронт, але отримав відмову. Тим часом шахта під керівництвом героя працювала катастрофічно, тож 1943 року його було відкликано до Москви і призначено завідувачем нагородного відділу Мінвуглепрому. Всі функції Стаханова зводилися до вручення орденів чи інших нагород шахтарям з усього Союзу.

У Москві Стаханов продовжував пити, аж доки 1957 року його не викликав “на килим” новий керівник СРСР Хрущов. “Я тобі хочу сказати як шахтар шахтареві…” – почав Микита Сергійович. “Та який ти, на хрін, шахтар?” – перебив п’яний Стаханов. А Хрущов справді працював у молодості на шахті, але не шахтарем, а слюсарем. Відтак долю Стаханова було вирішено, – він отримав призначення заступником керуючого вугільного тресту в місто Торез Донецької області, із наказом залишити Москву протягом 24 годин. При цьому Хрущов наказав не давати йому квартири, а виділити лише кімнату в гуртожитку. Сім’я відмовилася їхати з ним зі столиці на “заслання”. Відтак Стаханов поїхав сам…

Згодом донецькі журналісти вирішили відвідати живу легенду й написати про нього матеріал. “Підходимо, а Стаханов лежить там же, під парканом, і в нього хлопчиська нишпорять по кишенях, а один потім розстібнув штани і став на нього справляти малу нужду. Ми відігнали їх. Підняли Олексія Григоровича і потягли в будинок… Заходимо до кімнати, а там майже нічого немає – іржаве ліжко без матрацу з брудною куфайкою, що лежить прямо на сітці, порожня шафа з картоном замість дзеркала і всюди порожні пляшки. Більше нічого немає, – все пропив”.

Стаханов помер 3 листопада 1977 року в психіатрічному відділенні лікарні міста Тореза, де лікувався від розсіяного склерозу з частковою втратою пам’яті та білої гарячки.

1978 року місто Кадіївка на Луганщині, де Стаханов установив свій рекорд, отримало його ім’я. 2016 року Верховна Рада України повернула місту назву Кадіївка. Проте, позаяк воно перебуває на тимчасово окупованій росіянами території так званої ЛНР, місцеві сепаратисти і далі називають своє місто Стахановим.

Нещаслива доля Стаханова стала переконливим прикладом маніпуляцій робітничим класом з боку комуністичної номенклатури, про які писав через кілька десятиліть зовсім інший робітник – електрик гданської верфі ім. Леніна і засновник незалежної (а отже, антикомуністичної) профспілки “Солідарність” Лех Валенса. Сталін цинічно використав Стаханова для того, щоб примусити робітників СРСР працювати на державу на межі людських сил. Але й самому Стаханову роздута, абсолютно неймовірна слава та незаслужене багатство щастя, як ми бачимо, не принесли. Напівграмотна і не дуже розумна людина випробування “мідними трубами” провалила повністю.